— Ні,— відповів Лі.— Не хочу. І тобі немає потреби говорити зі мною — я тут ще трохи побуду та й піду. Посиджу тут,— він притулився на стільці, склав руки і чекав. На обличчі у нього виступила усмішка — Лі всміхався до себе і мав вираз, який називають незбагненним.

Кел обернувся до нього:

— Я тебе можу пересидіти.

— Хіба що на парі,— відповів Лі.— Але день у день, рік у рік,— хто знає? — сторіччя у сторіччя,— ні, Келе, тобі не пересидіти мене. Ти програєш.

За кілька секунд Кел роздратовано буркнув:

— Давай, читай далі свою лекцію.

— Немає в мене ніякої лекції.

— Якого ж біса ти тут робиш? Ти знаєш, щó я зробив, а вчора я напився п’яним.

— Я запідозрив перше і нюхаю друге.

— Нюхаєш?

— Від тебе й досі смердить,— пояснив Лі.

— Це було вперше,— сказав Кел.— Мені не подобається.

— І мені теж. У мене шлунок не приймає спиртного. А ще я стаю грайливим, інтелектуально грайливим.

— Що це значить, Лі?

— Можу навести тобі лише один приклад. Замолоду я грав у теніс. Мені це подобалося, і для слуги таке заняття непогане. Слуга виправляє промахи свого хазяїна у парній грі й не отримує подяки, проте отримує кілька доларів. Якось, гадаю, це сталося після хересу, я розробив теорію, що найшпаркіші й найневловиміші тварини на світі — це кажани. Мене впіймали серед ночі на дзвіниці Методистської церкви у Сан-Леонардо. Я мав при собі ракетку і нібито намагався пояснити офіцерові, який мене заарештував, що я вдосконалював удар зліва на кажанах.

Кел розсміявся так весело, що Лі аж пожалкував, що не робив того насправді.

— А я сидів під стовпом і напивався, як свиня.

— Завжди винні тварини...

— Я боявся, що коли не нап’юся, то застрелюся,— перебив його Кел.

— Ніколи б ти того не зробив. Ти надто підступний. До речі, де Арон?