Не мавши тепер ніякого сумніву щодо особи молодого чоловіка, містер Вінкл повернув ключ у замку. Не встиг він одчинити двері, як містер Веллер був уже в кімнаті, зачинив двері на ключ, ключ невимушено поклав у кишеню жилета і, обдивившись містера Вінкла з голови до п’ят, сказав:

— Та й штукар же ви, сер; справді, штукар!

— Що означає ваша поведінка, Сем?— обурено спитав містер Вінкл.— Ідіть собі геть цієї ж хвилини, сер! Як ви насмілюєтесь, сер?

— Як я насмілююсь?— повторив Сем.— Як я насмілююсь! Так дорікала одна молода леді пиріжечникові, що продав їй пиріг із свининою, де не було нічого, крім сала, всередині. Як я насмілююсь? Оце так запитання!

— Відчиніть двері і негайно залиште мого кімнату, сер! — скипів гнівом містер Вінкл.

— Я залишу вашу кімнату то! само! хвилинки, як ви вийдете з неї, сер,— не дався залякати Сем, поважно сідаючи на стілець.— Звичайно, якщо мені доведеться виносити вас на моїй спині, я виступлю на якусь секунду перед вами, але дозвольте висловити надію, що ви не доведете мене до останньої межі. Кажучи це, я лише повторюю слова одного пана до впертого слимака, що не хотів вилазити з своєї черепашки, хоч його й кололи шпилькою, і пан боявся, що йому доведеться розтрощити черепашку об одвірок.— Закінчивши таку, незвичайно довгу для нього, промову, містер Веллер сперся руками на коліна і глянув на містера Вінкла поглядом, де не було й натяку на жарти.

— Добру кашу заварили ви, сер; нема чого й казати,— продовжував Сем тоном проповідача.— Заплутали нашого старого пана в такі химери, знавши, що він аж на стінку дертиметься заради принципу. Ви гірші за Додсона, сер, а Фог проти вас — сутий ангел.— І, ляснувши себе долонею по коліну, містер Веллер з виразом огиди на обличчі схрестив руки на грудях і відхилився на спинку стільця, немов чекаючи, як буде виправдуватись злочинець.

— Слухайте, голубе мій,— сказав містер Вінкл, простягаючи руку й клацаючи зубами, бо був у самій нічній сорочці,— слухайте, голубе мій, я дуже поважаю вашу прихильність до нашого дорогого друга і дуже шкодую, що завдав йому стільки клопоту. Годі вже, Сем, годі!

— Ну, то добре,— промовив Сем, усе ще трохи сердитий, але шанобливо стиснув протягнену до нього руку.— Нехай так і буде. Дуже радий, що ви це сказали, бо я нікому не дозволю скривдити його.

— Я знаю, Сем,— запевнив містер Вінкл.— Ну, а тепер ідіть собі спати; про решту ми поговоримо завтра ранком.

— Дуже шкодую, але я не можу піти спати,— одмовився Сем.

— Не можете піти спати? — повторив містер Вінкл.

— Ні,— похитав головою Сем.— Цього не може бути.