Переконавшись, що домогтися від Бена більших подробиць йому не пощастить, містер Вінкл розпрощався з обома приятелями й повернувся до готелю «Чагарник». В залі коло каміна, спиною до містера Вінкла, сидів огрядний джентльмен у пальті. Крім нього, в кімнаті не було нікого. Як на ту пору року, вечір видався доволі холодний, і джентльмен посунувся, щоб поступитись місцем новоприбулому. Уявіть же собі почуття містера Вінкла, коли він упізнав у незнайомому постать та обличчя мстивого й хижого Даулера.

Першим рухом містера Вінкла було подзвонити, але як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Даулера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніше ніж прикипів на місці. Побачивши це, містер Даулер похапливо посунувся назад.

— Містер Вінкл, сер. Заспокойтеся. Не бийте мене. Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи!— промовив містер Даулер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.

— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.

— Ляпас, сер,— ствердив Даулер.— Вгамуйтеся. Сядьте. Вислухайте мене.

— Сер,— відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом.— Перед тим, як сісти коло вас або навпроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітися з вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минуло! ночі, сер. Вилякали мене найжахливішими загрозами, сер! — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.

— Лякав і загрожував,— не заперечував Даулер, блідий не менш як містер Вінкл.— Підозрілі обставини. Тепер усе з’ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше — чисте. Ось моя рука. Тисніть!

— Справді, сер,— вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав в цій пропозиції якісь військові хитрощі,— справді, сер, я...

— Я розумію вас,— перебив йому мову Даулер.— Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зі мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзями. Не сердьтесь!—І Даулер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклу й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець, і що тепер він шанує його більше, ніж будьколи.

— Ну, сідайте ж,— сказав Даулер.— Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.

— Все це сталося випадково,— відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи,— абсолютно випадково.

— Дуже радий чути,— запевнив Даулер.— Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожості. Так і сказав.