— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.

— Місис Даулер. «Ти заприсягався, що вб’єш Його», каже вона. «Заприсягався», одповідаю.— «То була глупота?» «Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?»

— Хто? — спитав містер Вінкл.

— Та ви ж! Я зійшов вниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якого-небудь. Мабуть, по пістолети. «Гарячий хлопець», кажу, «він мені до вподоби».

Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз-по-раз набував поважнішого вигляду.

— Я залишив вам листа,— вів далі Даулер.— Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з’ясувати непорозуміння? Маєте рацію. Тепер усе з’ясовано. Мою справу розв’язано. Завтра їду назад. Їдьмо разом.

З кожною новою фразою Даулера обличчя містера Вінкла набувало більше гідності. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому дедалі зрозумілішим. Даулер був проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, цей страшний і чваньковитий суб’єкт був найбільший у світі боягуз. Даулер, як і він, ретирувався з Баса, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.

Зорієнтувавшись у правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Даулера його задовольняють. Проте, з тону його Даулер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкла, Даулер і сам заспокоївся, і колишні вороги розійшлися спати, запевнивши один одного у вічній дружбі.

Було коло пів першої ночі, коли містер Вінкл, що хвилин двадцять уже розкошував першим сном, проткнувся від грімкого стуку в двері його кімнати. Дедалі дужчаючи, стук цей примусив його схопитись на ліжку й спитати, в чім там річ.

— Вибачте, сер,— відповів голос покоївки,— якийсь молодий чоловік каже, що неодмінно мусить зараз же побачитися з вами.

— Молодий чоловік?— здивувався містер Вінкл.

— В цьому немає жодного сумніву, сер,— додав крізь щілину в замку інший голос.— І якщо ви не пустите це інтересне створіння до себе зараз же, то дуже можливо, що його ноги ввійдуть до кімнати раніше ніж його голова.— І підсилюючи свої слова, молодий чоловік делікатно стусонув ногою у нижню половину дверей.

— Це ви, Сем? — спитав містер Вінкл, зскакуючи з ліжка.

— Абсолютно неможливо встановити особу людини, не глянувши на неї, сер,— повчальним тоном відповів голос.