— Дякую дуже. Ви ж не забудете, сер?

— Звичайно, ні,— обіцяв містер Вінкл.

— Бажаю вам успіху, сер,— торкнувся свого капелюха Сем.— Я охоче поїхав би з вами, сер, але не можу кинути свого хазяїна.

— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього,— сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.

— Щось дивне,— міркував містер Піквік, повернувшись до себе і в задумі сідаючи до столу.— Що збирається зробити цей молодий чоловік?

Розділ XXXIV, де описується зворушлива зустріч містера Семюела Веллера з його родичами. Містер Піквік, обійшовши круг маленького світу, де він мешкав, вирішує надалі якомога менше змішуватися з ним.

Розділ XXXIV,

де описується зворушлива зустріч містера Семюела Веллера з його родичами. Містер Піквік, обійшовши круг маленького світу, де він мешкав, вирішує надалі якомога менше змішуватися з ним.

Через кілька днів по тому, як його ув’язнено, містер Семюел Веллер, прибравши якнайстаранніше кімнату свого пана й побачивши, що той вигідно вмостився з своїми книгами та паперами, пішов провести найближчі дві-три години якомога краще. Стояв чудовий ранок, і Семові здалось, що пінта пива на вільному повітрі потішить його хвилин п’ятнадцять не менше, ніж усяка інша розвага.

Дійшовши такого висновку, він подався до бочки з пивом, замовив собі порцію, узяв позавчорашню газету, пішов до кегельбана, улаштувався на лаві й почав розважатися дуже поважним і методичним способом.

Насамперед він відсвіжився ковтком пива, потім глянув на вікна й підморгнув до якоїсь молодої леді, що чистила картоплю. Далі він розгорнув газету так, щоб відділ поліцейських повідомлень був назовні, а це, під вітер, показалося дуже важкою й клопітною роботою, і він, виконавши її, ще раз ковтнув пива. Потім він прочитав два рядки, зупинився подивитись на Двох грачів у м’яч, а коли ті скінчили, похвально вигукнув «здорово!» й зиркнув на глядачів, щоб переконатися, чи збігаються їхні почуття з його власними. Це викликало потребу подивитися й на вікна; а що молода леді досі була там, то підморгнути до неї ще раз і випити за її здоров’я — було актом звичайної ввічливості. Виконавши його, Сем жахливо насупився на адресу хлопчика, який з широко розплющеними очима занотовував його поведінку. Закинувши потім ногу на ногу і тримаючи обома руками газету, Сем почав статечно читати її.

Але тут йому здалося, що десь далеко вигукують його прізвище. Сем не помилився, бо незабаром, переходячи від уст до уст, воно наблизилося, і через кілька секунд повітря наповнили крики «Веллер!»