— Твоя мачуха, — відповів містер Веллер, І добре, що зробив так, бо інакше щоки його неодмінно луснули б від неприродного напруження.

— Твоя мачуха, Семі, — повторив містер Веллер,— і червононосий, хлопчику; червононосий. Хо-хо-хо!

Тут містера Веллера напали таки корчі, а на обличчі Сема почала ширитись весела усмішка.

— Вони збираються мати з тобою невеличку серйозну розмову, Семі, — пояснив містер Веллер, витираючи очі. — Тільки не кажи їм нічого про жорстокого кредитора, Семі.

— А вони не знають, хто він?— опитав Сем.

— Ані трохи, — відповів батько.

— Де ж вони? — спитав Сем, повторюючи всі гримаси старого джентльмена.

— У затишній кімнаті, Семі, — сказав містер Веллер.— Хіба ж той червононосий піде туди, де нема спиртного? Ні, Семі, не піде. Ми дуже приємно проїхали сьогодні ранком до «Маркіза», Семі, — продовжував містер Веллер, коли відчув спроможність вимовляти зрозумілі звуки. — Я керував старим Рябком, запрягши його у візок, який належав ще першому керманичеві твоєї мачухи і куди для пастиря поставили крісло; і будь я проклятий, — із глибоким презирством у голосі додав містер Веллер, — коли вони не принесли йому драбини і тут же на дорозі, перед дверима, приставили її, щоб він міг злізти на візок.

— Ти неправду кажеш, — не повірив Сем.

— Ні, правду, Семі, — відповів батько.—І хотів би я, щоб ти бачив, як чіплявся він за ту драбину, коли ліз; немов боявся впасти з височини цілих шести футів у безодню й розбитися на мільйон атомів. Нарешті він таки стеребкався, і ми поїхали. Боюсь, Семі... боюсь, чи не попотрусило його трохи на закрутах.

— Я гадаю, ти випадково наїхав на стовп чи два, — сказав Сем.

— Боюсь,— відповів містер Веллер, знову прориваючись підморгуваннями, — боюсь, що зачепився таки за пару стовпів, Семі; і він усю дорогу мало не вилітав з свого крісла.

Тут старий джентльмен почав знову хитати головою і з пекельною жорстокістю потирати собі руки, супроводячи це жахливим надиманням та раптовим поширенням обличчя і налякавши цими симптомами сина.

— Не бійся, Семі; не бійся, — заспокоїв його старий джентльмен, коли, по довгій боротьбі та численних тупаннях ногами в землю, набув знову змоги говорити.— Це — тільки тихий сміх, у якому я вправляюся, Семі.

— Що б воно не було, а тобі краще не вправлятися, — порадив Сем, — бо це небезпечний винахід.

— Він тобі не подобається, Семі? — спитав старий джентльмен.

— Зовсім, — одповів Сем.

— Ну, а для мене,— сказав містер Веллер, витираючи сльози, які котились по його щоках,— для мене було б великим полегшенням, коли б я навчився цього, і до того ж воно зберегло б багато слів, якими ми іноді обмінюємось з твоєю мачухою. Боюсь, проте, що ти маєш рацію, Семі. Це — занадто для мене, Семі.