— Тут! — грімким голосом озвався Сем. — У чім справа? Кому він потрібний? Чи не прибігли сказати, що горить його дача?

— Хтось хоче бачити вас у приймальні,— сповістив його сусіда.

— Постережіть, прошу, газету та кухоль, приятелю Добре? Іду. Якби мене кликали до суду, то й тоді не могли б зняти більше галасу.

Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос «Веллер!», Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: «Веллер!»

— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком.— Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.

— Ага! — відповів старий джентльмен,— а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент-парку, Семі.

— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав Сем.— Ходім нагору. Чого ти розсівся тут? Я тут не живу.

— А я тобі приготував одну штуку, Семі,— попередив старший містер Веллер, підводячись.

— Зажди хвилиночку,— попросив Сем.— Ти ввесь білий ззаду.

— Правильно, Семі, витри,— сказав містер Веллер, поки син обчищав його.— Негарно буде, коли хтось ходитиме в такому місці з білими плямами на спині; га, Семі?

І містер Веллер виявив тут такі безсумнівні ознаки наближення нападу сміху, що Сем втрутився й перебив його.

— Заспокойся, прошу, — сказав Сем. — Ніколи не було ще такого блазня. Ну, чого ти метушишся?

— Семі, — відповів містер Веллер, витираючи собі спітнілий лоб, — я боюсь, що цими днями мене від сміху вдарить грець, хлопчику.

— То навіщо ж ти смієшся? — спитав Сем.— Ну, а тепер — що ти хотів сказати?

— Хто, думаєш ти, прийшов сюди разом зі мною, Семі? — і собі спитав містер Веллер, відступаючи на крок, зморщуючи губи й підводячи брови.

— Пел? — висловив гадку Сем.

Містер Веллер похитав головою, і його червоні щоки надулись від сміху, що шукав собі виходу.

— Може той рябовидий? — припустив Сем.

Містер Веллер знову заперечно похитав головою.

— Хто ж тоді? — спитав Сем.