— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга,— сказав по короткій паузі містер Піквік.— Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не тямлю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню,—і містер Піквік звернув розмову в інший бік.

Містер Вінкл помалу відходив, але все ж не зовсім опанував себе. Всі вони мали багато чого розповісти, час збігав непомітно, і, коли о третій годині Сем поставив на стіл печену баранячу ногу, здоровенний пиріг, а на стільцях і на софі вмостив тарілки з городиною та кухлі з портером, всі віддали належну шану принесеним стравам, дарма що готували їх на кухні тюрми.

Після обіду дійшла черга до пляшки-другої добрячого вина, по яке відрядили до міста спеціальну людину. Правду кажучи, пляшка-друга визначились щонайменше шістьма пляшками, бо, коли вино та чай прибрали з стола, дзвін запрошував відвідувачів рушати додому.

Якщо ранішня поведінка містера Вінкла була незвичайна, то тепер, під впливом дружніх почувань і четвертої частки шістьох пляшок вина, вона стала зовсім неймовірна. Коли містер Тапмен і містер Снодграс, попрощавшись, вийшли з кімнати, він із запалом ухопив містера Піквіка за руку, і на обличчі його з’явився вираз непохитної рішучості, перемішаної з глибоким сумом.

— Надобраніч, любий сер,— крізь стиснуті зуби проговорив містер Вінкл.

— Нехай бог благословить вас, голубчику,— відповів розчулений містер Піквік, теж стискуючи руку свого юного друга.

— Ну, скоро ви там? — гукнув з коридору містер Тапмен.

— Зараз, зараз,— промовив містер Вінкл.— Недобраній!

— Надобраніч,— сказав містер Піквік.

Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускав руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.

— Щось таке у вас є,— промовив нарешті містер Піквік, коли рука йому задубіла від стискування.

— Нічого,— запевнив містер Вінкл.

— Тоді, надобраніч,— і містер Піквік спробував визволити руку.

— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу!— бурмотів містер Вінкл, вчепившись за кисть його руки.— Не судіть мене суворо. Не судіть... як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я...

— Ну? — спитав містер Тапмен, підходячи до дверей.— Ви йдете чи хочете, щоб вас обох зачинили на ніч?

— Так, так; я вже готовий,— відповів містер Вінкл і, перемігши себе, вибіг з кімнати.

Поки містер Піквік у німому здивуванні дивився йому вслід, на сходах з’явився Сем Веллер і шепнув щось містерові Вінклу на вухо.

— О, ви цілком можете звіритись на мене,— голосно сказав цей джентльмен.