— Ну, люба моя дівчинко,— сказав нарешті містер Піквік,— розкажіть же тепер, як це все сталося. Прошу, сідайте і розповідайте докладно. А як добре вона виглядає, Перкер! — додав містер Піквік, дивлячись на Арабеллу з такою любов’ю й гордістю, ніби вона була його дочка.

— Чудово, дорогий сер,— відповів маленький чоловічок,— Не був би я одружений, я міг би позаздрити вам, молодий джигуне.— Висловивши свої почуття, маленький аторней добре стусонув містера Вінкла в груди, а цей джентльмен повернув йому штовхан. Після того обидва вони засміялися, але не так гучно, як містер Семюел, що дав вихід своєму хвилюванню, поцілувавши під захистом буфету гарненьку покоївку.

— Я завжди почуватиму себе вдячною вам, Сем,— сказала Арабелла з найпривітнішою в світі усмішкою,— і ніколи не забуду ваших гімнастичних вправ у садку в Кліфтоні.

— Про це не варто й говорити, мадам,— відповів Сем.

— Мері, голубонько, сідайте ж, будь ласка,— урвав ці компліменти містер Піквік.— А чи давно вже ви побралися, га?

Арабелла, почервонівши, глянула на свого пана й володаря, що відповів:

— Три дні тому.

— Тільки три дні! — здивувався містер Піквік.— А що ж робили ви останні три місяці?

— А й то правда,— вкинув слово Перкер.— Це вже лінощі. Піквік, бачите, дивує, чому це не сталося кілька місяців тому.

— Чому?— почав містер Вінкл, глянувши на свою почервонілу дружину.— Тому, що я довгий час не міг переконати Беллу втекти зі мною. Коли ж переконав, не було змоги зараз же здійснити наші наміри. Довелося чекати слушного часу. Потім Мері мусила за місяць попередити своїх панів, що кидає службу, а без Мері ми не могли обійтися.

— Ну, знаєте,— скрикнув містер Піквік, який встиг уже знову надіти окуляри і пестливим поглядом перебігав від Вінкла до Арабелли й від Арабелли до Вінкла,— ну, знаєте, я ніколи не думав, що ви — такі статечні люди і можете діяти так, немов за планом. А ваш брат, моя люба, знає про все це?

— О, ні,— відповіла Арабелла й зблідла.— Він мусить довідатись про це від вас, любий містер Піквік. Він такий запальний, такий упертий і до того... до того завжди тяг руку за своїм другом Сойєром. Я боюся жахних наслідків, містер Піквік.

— Леді цілком має рацію,— промовив Перкер.— І вам, дорогий сер, неодмінно треба взяти цю справу на себе. До вас ті молоді люди поставляться з пошаною, а іншого кого вони й слухати не стануть. Ви мусите відвернути можливі неприємності. У молодих людей таке гаряче серце!— Маленький чоловічок узяв запобіжну понюшку й поважно похитав головою.

— Ви забуваєте, що я в’язень, голубонько,— зауважив містер Піквік.