Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:

— Ти ніколи не сватався до неї, Боб?

— Ніколи, бо бачив, що то буде даремно.

— Ти посватаєшся до неї раніше, ніж мине двадцять чотири години,— рішучим тоном сказав Бен.— Вона одружиться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.

— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.

— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і після короткої паузи голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку, мій друже. Ти кохав її, коли ви були підлітками й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почуттів. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти й одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошита?

— Пригадую.

— І вона, здається, відмовилась?

— Відмовилась, — ствердив Боб.— Вона сказала, що пакунок довго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.

— Пригадую і я, — похмуро промовив містер Елен.— І після того ми з тобою з’їли те яблуко самі, по черзі кусаючи його.

Боб Сойер, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.

Поки вони обмінювались цими зауваженнями і поки хлопчик у сірій лівреї, засмучений незвичайним загаянням обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на задишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тяг його кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом в жилетці кучера. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня й власниця.

— Мартіні — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.

— Я! — озвався той, піднявши руку до свого капелюха.

— До містера Сойера.

— Я туди й їду, — відповів вовкуватий чоловік.

Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік стьобнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки.

— Мартіні — сказала стара леді, коли екіпаж спинився коло дверей містера Роберта Сойера, наступника Нокморфа.

— Я! — відповів Мартін.

— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.