— Тільки не я,— втрутилася Арабелла.— Я завжди пам’ятала про це й завжди думала, як повинні ви страждати в цьому ганебному місці. Але я сподівалася, що коли на вас не діяли міркування особистого характеру, то, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження від вас першого, мій брат погодиться з ним. У цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втрачу і його. Я зробила погано, дуже погано, і сама це знаю.— Тут бідолашна Арабелла затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.

Ці сльози чимало вплинули на містера Піквіка; коли ж місис Вінкл, витерши їх, з найніжнішими інтонаціями свого дуже ніжного голосу стала умовляти й благати його, він засовався на своєму місці і, очевидно, не знав, що робити, бо почав нервово потирати скельця своїх окулярів, ніс, штани, голову й гетри.

Користуючись цими симптомами вагання, містер Перкер (до якого молоде подружжя приїздило вже, як виявилося, ранком) з юридичною точністю й проникливістю висунув цілу низку аргументів. Він вказав на те, що містер Вінкл-старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина; що майбутнє Вінкла-молодшого цілком залежить від ставлення до нього Вінкла-старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, якщо Вінкл-молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати і до Бірмінгема відвідати містера Вінкла-старшого; що містер Вінкл-старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника та життьового провідника свого сина; і що тільки містер Піквік особисто й усно може вести переговори з вищезазначеним Вінклем-старшим.

Як на те, коли Перкер викладав ці докази, з’явилися містер Тапмен з містером Снодграсом. Вони мусили вислухати оповідання про все, що сталося, разом з різними доводами за і проти; до них вони долучили ще кілька своїх аргументів, кожен від себе, і обговорили їх у повному обсязі. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій, схопив у свої обійми місис Арабеллу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що полюбив її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих і просив порядкувати ним, як вони хочуть.

Перше, що зробив, почувши про таку поступку, містер Веллер, було відрядити Джоба Тротера до славнозвісного містера Пела з дорученням взяти формальну розписку про одержання грошей, яку розсудливий родитель завбачливо передав ученому джентльменові на випадок раптової потреби в ній. Далі увесь свій капітал готівкою він вклав у придбання двадцяти п’яти галонів легкого портеру й власноручно розподілив їх у дворі між усіма охочими. Зробивши це, він кричав «ура!» по всіх закутках тюрми, доки втратив голос, потім до нього поступово знову повернувся його звичайний філософський і зосереджений настрій.