О третій годині дня містер Піквік востаннє глянув на свою кімнатку й почав протискуватися крізь натовп винуватців, які юрмилися круг нього, щоб стиснути йому руку, доки він не ввійшов ще до вартівні. Він озирався, і очі його горіли. Серед сили побляклих, виснажених облич він не бачив жодного, яке не стало б щасливішим завдяки його допомозі та співчуттю.

— Перкер,— промовив містер Піквік, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби,— це містер Джінгл, про якого я вам говорив.

— Гаразд, дорогий сер,— відповів Перкер і пильно подивився на Джінгла.— Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.

Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.

— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентльмена.

— Знаю шельму,— добродушним тоном сказав Перкер.— Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?

— Все,— відповів містер Піквік.— Нехай благословить вас бог, любі мої друзі,— і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити Фліт, сумний і пригнічений значно більш, ніж був тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!

Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі «Джордж і Яструб». Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.

— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.

— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.

— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.

— Чому так, Сем?— не зрозумів містер Піквік.

— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер,— пояснив містер Веллер, потираючи собі руки.

Розділ XXXVII оповідає, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойера.

Розділ XXXVII

оповідає, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойера.

Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці за аптекою, пережовуючи телячі котлети й плани на майбутнє. Від цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба та на його шанси стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.