— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажу.

— На це я аж ніяк погодитися не можу. Ваше свідчення — дуже важливе, і ви мусите бути зі мною. Ви не повинні відходити від мене, доки наша розмова не скінчиться. Чуєте?

— Чую, — відповів Мартін.

— Ну, й добре. А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?

— Нікого, — відповів Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік повільно зліз з передка, де він стояв на кінчиках пальців правої ноги, прикликав хлопця в сірій лівреї, відчинив дверці карети, відкинув підніжок і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюхи.

— Боже мій! — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартін.

Містер Мартін кашлянув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась сходами до містера Сойєра в супроводі містера Мартіна, що йшов слідом за нею. Не встигла стара леді вступити в аптеку, як містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр, які заховали вже спиртні напої й перекинули смердючі ліки, щоб знищити дух тютюну, у нападі радості й любові вибігли їй назустріч.

— Люба тіточко, — скрикнув містер Бен Елен, — як то мило з вашого боку завітати до нас і Містер Сойєр, тіточко; мій друг містер Боб Сойєр, про якого ми з вами говорили тоді з приводу... пригадуєте? — І тут містер Бен Елен, який був у цей момент не занадто тверезий, додав слово «Арабелла», гадаючи, що говорить пошепки, а справді вигукнувши його особливо виразним голосом, не почути якого могли лише ті, хто не хотів.

— Любий Бенджемен, — сказала стара леді, намагаючись віддихатися і тремтячи з голови до п’ят, — не хвилюйся, голубчику... але, мені здається, я мушу одну хвилиночку поговорити віч-на-віч з містером Сойєром. Тільки одну хвилиночку.

— Може, ти пройдеш з моєю тіткою до аптеки, Боб? — запропонував містер Бен Елен.

— Звичайно,— відповів Боб, прибираючи лікарського тону. — Сюди, дорога мадам. Заспокойтеся, прошу. Ми вас миттю приведемо до ладу, мадам; я не маю щодо цього ні найменшого сумніву. Сюди, люба мадам, сюди. Сідайте, будь ласка.—І, посадивши стару леді на стілець, містер Боб Сойєр зачинив двері, сів сам і став чекати докладного оповідання про симптоми якоїсь хвороби, лікування якої мало дати йому великі бариші.

Стара леді почала з того, що довго хитала головою, а потім вибухнула плачем.

— Нерви, — поблажливим тоном сказав Боб. — Камфорні краплі з водою тричі на день і заспокійливе питво на ніч.

— Не знаю, як і почати, містер Сойєр, — вагалася стара леді. — Все це так болісно й так важко.