— Все. Я вважаю їх за злодіїв, крючків і суціг.

— Ну, значить, кінець, — примирчим тоном мовив Перкер. — Джентльмени, він сказав уже все, що хотів. Відчинили двері, Лаутен?

Лаутен, стиха хихотячи, відповів позитивно.

— Отже, на все краще, джентльмени... прошу... на все краще... до побачення... Лаутен, двері! — крикнув маленький чоловічок, не без задоволення випихаючи Додсона й Фога з кабінету. — Сюди, джентльмени, сюди... будь ласка, киньте вже ваші розмови... боже мій!.. містер Лаутен... ось двері, сер... ну, чого ж ви ще чекаєте?

— Якщо в Англії є правосуддя, — промовив Додсон, дивлячись на містера Піквіка й накладаючи капелюх на голову,— якщо в Англії є правосуддя, ви ще про нього почуєте.

— Ви — пара...

— Майте на увазі, сер, — застеріг Фог, — це вам дорого стане.

— ...пара злодіїв і суціг,— зневажаючи це попередження, продовжував містер Піквік.

— Злодії! — повторив він, перехилившись через поруччя сходів, якими спускалися вниз аторнеї.

— Злодії! — гримів містер Піквік, виприснувши з рук Перкера й Лаутена і висунувшись з вікна.

Коли містер Піквік втяг свою голову в кімнату, обличчя його, як і завжди, було лагідне й спокійне. Усміхаючись, він знову ввійшов до кабінету, повідомив, що скинув великий тягар з свого сумління, і сказав, що почуває себе щасливим.

Перкер не говорив ні слова, доки не спорожнив свою табакерку й послав Лаутена наповнити її знову. Тоді його напав сміх, що тривав п’ять хвилин, а потім він сказав, що, власне, мусив би дуже розсердитись, але нині не може думати про серйозні речі, і розсердиться, як тільки дістане змогу.

— А тепер, — заявив містер Піквік, — дозвольте мені розрахуватися з вами.

— Таким же способом, як ото зараз?— спитав, знову заходячись сміхом, Перкер.

— Ні; як слід, — відповів містер Піквік, виймаючи свою записну книжку й сердечно стискуючи руку маленькому чоловічкові. — Але я маю на увазі самі грошові розрахунки. Ви зробили мені силу люб’язностей, за які я ніколи не сплачу вам та й не хочу, бо волію залишатися вашим винуватцем і надалі.

Після такого вступу приятелі, з багатьма знаками приязні та пошани, заглибилися в дуже складні розрахунки та розписки, які пройшли колись через Перкера й були сплачені тепер містером Піквіком.

Вони саме дійшли до кінця, коли у двері загримотіли. То був не звичайний подвійний стук, а безперервна низка грімких ударів. Здавалось, що кільце стукає самотужки або коло дверей стоїть божевільний.

— Господи, що це таке? — аж підскочив у своєму кріслі Перкер.

— Я думаю, хтось стукає в двері, — сказав містер Піквік, немов у цьому міг ще бути сумнів.