— Ну, гаразд, — промовив клерк,— в якій справі тебе прислано?

— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.

— Хто він?

— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.

Виглянувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентльмена, містер Лаутен жестами попросив його зайти до контори, після чого старий джентльмен зараз же вистрибнув з екіпажу.

— Це і є твій пан, там у кебі?

Хлопець ствердно нахилив голову.

Дальші запитання були перервані з’явленням старого Вордла, якого Лаутен зараз же провів до кабінету.

— Піквік! — крикнув старий джентльмен. — Вашу руку, друже! А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у тюрмі. Як ви дозволили йому це, Перкер?

— Нічого не міг вдіяти, любий мій сер, — відповів Перкер, сміючись та нюхаючи тютюн. — Ви ж знаєте, який він упертий.

— Авжеж що знаю; авжеж, — сказав старий джентльмен.— А проте сердечно радий бачити його. Тепер уже я не спущу його з ока.

З цими словами Вордл ще раз стиснув руку містерові Піквіку, а коли те саме вчинив і з Перкером, кинувся в крісло, і його веселе обличчя знову засяяло усмішкою та здоров’ям.

— Ну, — сказав Вордл, — і гарні ж діла тепер робляться... понюшку вашого тютюну, голубе Перкер... такого ще й не бувало; га?

— Що ви хочете сказати?— спитав містер Піквік.

— Сказати! — повторив Вордл.— Та дівчата ж усі показились. Скажете, це не новина? Мабуть, і не новина, а втім, це правда.

— Невже ви приїхали до Лондона кат-зна звідки спеціально сповістити нас про це?— спитав Перкер.

— Ні, не зовсім,— відповів Вордл,— хоч це й було головною причиною мого приїзду. А як Арабелла?

— Дуже добре,— сказав містер Перкер,—і я певний, буде щаслива побачитися з вами.

— Ач, кароока лукавниця! — засміявся Вордл.— Я й сам намірявся трохи згодом одружитися з нею. Але я радий; дуже радий.

— Як довідались ви про це? — зацікавився містер Піквік.