— Я не знаю, що робити, — відповіла я, відчуваючи, як мене починає охоплювати паніка. Із кожним помахом драконових крил у кімнату сипалися іскри та краплини вогню.

— Декотрі заклинання починаються з ідеї, а інші — з запитання. Є багато способів згадати про те, що станеться, потім: зав’язати вузлик, скрутити мотузку або ж викувати ланцюг на кшталт того, яким ти з’єднала себе з вером, — сказала Гуді Альсоп тихим заспокійливим голосом. — Дозволь енергії вільно рухатися крізь тебе.

Вогнедишний дракон роздратовано заревів, простягаючи до мене свої лапи. Що йому треба? Шукає можливості схопити мене й понести геть із будинку? Чи зручного місця, щоб сісти і дати перепочинок своїм крилам?

Долівка піді мною заскрипіла.

— Відійди! — скрикнула Марджорі.

Я відійшла якраз вчасно. Наступної миті з того місця, де я щойно стояла, вистрибнуло дерево. Його стовбур рвучко пішов угору, розгалузився на дві товсті гілки, а потім почав розгалужуватися далі. На кінцях пагонів з’явилися зелені листки, потім — білі квіти і, насамкінець, червоні ягоди. Буквально через кілька секунд я вже стояла під великим деревом, яке одночасно квітло й плодоносило.

Вогнедишний дракон ухопився лапами за гілку на самісінькому вершечку дерева. На якусь мить здалося, що там він і залишиться. Та гілка під ним заскрипіла й тріснула. Дракон знову злетів у повітря, тримаючи в пазурах зламану гілку, а потім з його язика вирвався струмінь вогню — і дерево враз запалало. У кімнаті було надто багато займистих предметів: дерев’яна підлога та меблі, тканина, в яку були вбрані відьми… Усе, про що я думала в ту мить, було зупинити поширення вогню. Мені потрібна була вода, багато води.

У моїй правій руці я відчула якийсь тягар. Я поглянула вниз, очікуючи побачити відро. Та натомість побачила стрілу. Відьмовогонь. Але яка користь буде з того, що вогню стане іще більше?

— Ні, Діано! — застерегла Гуді Альсоп. — Не намагайся надати заклинанню чіткої форми!

Я струсила з себе думки про дощ та річки. Щойно я зробила це, спрацював мій інстинкт, руки мої піднялися попереду мене, права відтягнулася назад, я розігнула пальці — і в самісіньке серце дерева полетіла стріла. Полум’я рвучко вдарило вгору й засліпило мене. Вогняна спека враз ущухла, а коли до мене повернувся зір, я побачила, що опинилася на вершечку гори під неозорим зоряним небом. Низько над обрієм висів гігантський серп місяця.

— Я чекала на тебе. — Голос богині був ледь гучнішим за подих вітру. На ній була тонка одежа, волосся каскадом спадало на спину. Її звичної зброї ніде не було видно, але збоку біля неї сидів на задніх лапах великий пес. Він був такий великий та чорний, що його можна було сплутати з вовком.