Тоді Довбуш видерся на Громовій Хмарці на вершечок скелі, що висів у повітрі над хвилями, до якого вела тільки вузька кам’яна шийка. Камінці, що осипалися з-під копит коня, падали у прірву просто до затоки.

Ось такий є переказ на честь молоденького Довбуш. Коли Довбуш дивився на далекі скелі, коли поглянув на Скелю-Диво, на Скелю-Монаха, на Скелі-Сироти, притихлі у колисці хвиль, коли дивився на криваве сонце, що сідало над степами, коли окинув оком і серцем степи, ніби завеликі для людського роду, коли знову подивився на білі й зелені острови – отоді, звіряючись Громовій Хмарці, простягаючи руки до сонця, серед гуркоту хвиль, заспівав він цю пісню, останню заповідь Довбуша, уламки якої збереглися донині.

* * *

Він уже повертався з походу, прямуючи до Дністра, марно шукаючи його у спаленому, звуглілому через пожежі, чорному безжальному степу, марно виглядаючи без упину на ясному небосхилі хоча б тіні рідної Верховини. Тоді та вогненна спека сонця й пожежі, забиваючи подих і обпікаючи стопи, огорнула хлопців та їхніх коней. У спаленому степу – ані сліду води, ані сліду бодай калюжки. Незнана людям і тваринам із Чорногори спрага, якої вони навіть не могли уявити, росла в них, росла, роздираючи голови і груди. Попадали всі верховинські коні, звиклі до щедрих джерел і до крижаної води. Орли почали наближатися і знижуватися, сідали, щоб зазирнути в кінські очі, замучені, згаслі далеко від полонин. Лише Громова Хмарка не піддавалася. Але вже й люди знесилювались. Першим почав хитатися найстарший за віком Ясєк Сук. А за ним невтомний, грізний Джемиґа. Марно товариші брали їх на коня. Спечені уста кусали власні руки, ссали власну кров. Аж врешті спустили дух. Згас Джемиґа і згинув мазурський хлоп Ясєк Сук, залишивши дітей сиротами. Пошепки благав пана Довбуша, аби той пам’ятав про його діточок. І Михайла не впізнали рідні степи, поглинули і його. І далі спека та спрага грали, як вогняна піч, гуділи пекельним дзвоном, наче тут світило не те саме Боже сонечко, що на Верховині, а якесь інше, драконівське сонце.

Довбуш не покинув тіла товаришів на поживу степовим птахам. З останніх сил разом з Іванком відганяли птахів, а вночі копали ями, ховали тіла та насипали могили. Славили нічку Божу, променисту, але темну, лагідну матінку степову, заспокійливу, як добра смерть.

Сендогурський ледве волочив ноги, став схожим на зчорнілий будяк, але завжди щось оповідав, говорив, жартував. І так їх потішав. Сказав тоді сам Довбуш, що вартий хвали рід лицарський, якщо навіть це одне у ньому є: самій смерті в очі сміється. Загинув Сендогурський, перш ніж добралися до Дністра.