Як краплі та струмені високих джерел точаться зі скельних уламків, нашіптують із шуварів та гірських трав, булькотять і муркають у ямах та драговині, так із душ людських точилися й виривалися сердечні краплини, побожні струмені. Несвідомо, без наміру, несподівано, тут якийсь блиск замерехтів з неба, там отакісінький вогник живого Бога зайнявся.

І тут щось шепотіло, і там уже щось наспівувало, а там ледь затремтіло. І, як у повідь Черемошу звідусіль вливаються сильні й слабенькі струмені, так ці зблиски, тремтіння, шепотіння та співки Божі зливалися у відправі. Грали велику музику Черемошу…

Чи хтось сердечно співав, чи піднімав думки до Бога, чи торохтів бездумно молитви, а сам думав тим часом про стареньких, що в хаті чекають, про худобу, чи добре її нагодовано, або сидів у куті, шепотів і розмовляв, чи роззирався, чи дрімав, чи слухав дзвони та співи, – кожного підхоплювала служба Божа, огортала, мов повітря, несла його, як вода несе дараби з людьми. І чи хтось керує дарабами, чи спить на дарабі, чи п’є, чи танцює, чи молиться, – пливе разом із потужною течією Черемошу.

* * *

Після Служби Божої всі зібралися на цвинтарі. Дмитро став на невисокому горбі біля дзвіниці. Тримаючи в руках високий капелюх, прикрашений перами, і відгортаючи розчесані кучері, так до них голосно промовив:

– Слухайте мене, всі громади. Почуй мене, все пишне гірське ґаздівське товариство! Кортить мені дуже вашої мудрої ради скуштувати. Свобода є, кожен має право радити. Радонькою порадьмося, не зрадьмося. Бо то наша спільна справа, нас усіх зачіпає. Ніхто не сміє бути збоку.

Ви всі знаєте наш рід. А на Головах знають мене від дитини. Хоч у молодім віці буйність то не вада, але ж я не через буйність почав воячку із цісарськими слугами, з їх катушевим правом. Річ тільки в тому, що ми ніколи не давали згоди на ті рекрутації, ні на жодну неволю. Чи, може, хтось із вас давав коли згоду? Чи щось таке переказують старі люди? Чи давав хтось із вас колись дозвіл на те, щоби ці пущі, з первовіку наші, стали наче б засувами закривати, ніби панський город? Для того, щоби потім винищувати ліси по-лютерськи, як то тепер чинять на угорському боці? Чи хтось із нас підписав грамоту, чи хтось засвідчив таке право, щоб найнікчемніший посіпака, нікому не знаний, як тільки вдягне цісарську бляху, навіть найпершому ґазді смів відбирати зброю? І то тут, де кожен звір має зброю, якою його сам Бог обдарував. А може, ще стануть нам над головою, будуть наказувати, які пісні співати, з якою дівчиною брати шлюб, якою мовою говорити?!