А ми, чи ми змушуємо когось до нашого звичаю? Чи наказуємо панам або урядам носити довгі кучері? Або чи силуємо жидів ходити по храмах чи на полонинах клякати, до сонечка молитися?

Ні! Наша думка така: вони мають своє право, добре для них, а ми своє, для нас найліпше. Не просимо пана цісаря, ані не намовляємо його, аби для рівності їм також казав літувати по полонинах і спати при ватрі по колибах. То наша доля, з давніх-давен нам мила, а іншому може бути й огидна. А оті мандатори не тільки справедливі цісарські накази від нас затаїли, але ще й підмовляли цісаря, нашептали йому на нас, страху нагнали на пана цісаря.

Але ми їх прогнали з допомогою святого сонечка. Вигнали посіпак. Немала то справа. Тому тепер треба з цісарем єднатися по-ґаздівськи. Бо не може бути вічної сварки. Віддавна кажуть, що пан цісар – то суддя, від Бога даний над християнами. Не по-дурному кажуть. То най же буде, як сам Господь Бог. Оце йому скажу, очі йому відкрию. Нехай жодних посіпак сюди не присилає! Нехай також нами сам опікується так, як Бог, тоді, коли його про це просять. Як добрий сусід нехай буде, як батько.

Бог на небі – з первовіку! Пан цісар на своїй ниві цісарській. А ми тут на цій зеленій Верховині.

Як соколи, кружать новиночки – грізні вісті, що йому тепер якісь французи надто допікають. Хто знає: може, це рука Божа у тім, за тих посіпак. Бачите!

А по-нашому не помста, а честь є найперша у Бога і в людей. Цісар – гоноровий ґазда, і ми ґазди гонорові. Єднаймося! Я маю вказівку про старі скельні комори, де золота є досить. Занесу йому плату за наш край. То йому тепер придасться. Аби нас назавжди звільнив від посіпак! Аби сам тільки в побратимстві й доброті, як сусід над ґаздами, ґаздував. Аби – як буде потреба – сам нас по-батьківськи розсудив. А нам нехай залишить правду старовіку – стару свободу!

Тож радьтеся добре, думайте міцно, ви, славне ґаздівське товариство. Радьтеся про послів. Радьтеся, кого відправити зі мною. І чи даєте згоду на те, що я вам сказав.

Мовчки, без слова, без єдиного звуку слухав увесь такий різнобарвний, такий різнорідний натовп. Усі, зосереджені, завмерли в повазі. Отак, як кожен сидів на могилці, на гробі чи на цвинтарному камені, чи стояв, спершись на дерево або на дзвіницю, так і залишався нерухомий. Коли Дмитро закінчив промову, довкола запала цілковита тиша. Якийсь час ніхто не озивався.

Врешті з натовпу вибрався Шеребурєк, прозваний Медвежієм, величезний старець, кудлатий, як посивілий ведмідь, та й рухався так, як ведмідь. Не говорив, а радше гримів, а люди відступали набік, ніби побоюючись, щоб він когось не оглушив криком.