Дмитрик не збирався терпіти колотнечі та бійки недолугих дідів коло церкви у такий важливий момент. Покликав Осьвєнцімського і Лизуна, зібрав своє заприсягнуте братство. Мовив різко:

– Ви мені тут потрібні, браття! Як тільки почнуть сваритися тут коло церкви, під час нашої ради, діди чи не діди, хоч би на хвильку, відразу спиняйте і скалушем кожного в’яжіть по-мандаторськи, чи побратим, чи розпобратим.

Двадцять грізних Дмитрових товаришів прискочили до дідів. Барди в руках цих хлопців – які, хто знає, може, не одному зробили кінець швидкий, хоч і нелегкий, – блиснули над дідівськими головами.

Той сухенький дідок, хоч і церковний брат, раптом зблід, затремтів, як осичина, і покірно склав тремтячі руки. А отой премудрий, що вихваляв турків, просто зігнувся ледь не до землі, смішно присів, заслоняючи голову, ніби вже чекав на удари.

Проте усім було не до сміху. Важко, похмуро, як перед бурею, зробилося серед ґаздівського натовпу, і тихо, як під час свячення води. Можливо, в ту мить багато хто був не зовсім переконаний, чи під проводом Дмитра пануватиме закон, чи свавільне насильство. І хто її знає, яка то та їхня свобода юнацька. Не було цісарських урядів, ані пушкарів для противаги… Хоч би бозна-що сталося, не було до кого піти зі скаргою… Не залишалося навіть для думки такої втіхи, ані погрози для беззаконня.

Дмитрик лиш підняв руку, і товариші відступили. Поволі розійшлися.

Шеребурєк кивав головою, підтакував, а Бельмега задоволено посміхався.

Шеребурєк шпетив сварливих дідів:

– Що ж ти причалапав один з другим, грибе спорохнілий, вивітрити перед світом свій застарілий сморід, що його зимою в коморі до бербениці наскладав. Ану тихо! Нехай Дмитро говорить сам! Його право.

– Правильно! – закричали з усіх сторін.

Бельмега говорив повільно і з задоволенням:

– Ось так і треба. Так має бути. Не лише цих тут відразу пов’язати, багато ще таких знайдеться. А якщо будуть опиратися, то добре було б комусь і язик відразу обрубати чи бодай вуха повідрізати! Свобода – то великий скарб, скарб таємний, хто знає, де його шукати. А порядок – то придатний товар, але дорогий, коштує своє. Як покажеш силу, добре їх навчиш, то будеш мати владу ліпшу, ніж мандатори. Без погрози нічого не буває на світі.

Знову стало тихо, тільки води грали.

Дмитро задумався:

– Ну що ж, діди! Раз ви такі завзяті, вибирайте, яку смерть хочете. Вода, топір, рушниця – га?

Діди стояли, занімівши і згорбившись…

– А може, вони воліють ще трохи пожити, по доброті побратимувати? Цілуйтеся, діди! – сказав поважно Дмитро.

Люди, почувши це, переглянулися, засвітилися посмішки. Той крекнув, інший полегшено чхнув, ще хтось уже сміявся. Весело й погідно стало, всі сміялися з закукурічених дідів, жартували, бажали здоров’я Дмитрові, кричали: