Шкінда кричав далі:

– Хто ж то годен зрозуміти? Стільки років воювати з цісарем, і тепер, коли все наше, отаке… Звідки тобі то до голови запало? Хочеш гонорів? Ну, що тут скажеш? Будь сам цісарем чи якою бідою! Старшуй тут, будь князем, але не пхай нас у нові нещастя! В такий момент – на доли, браття! На двори, на міста! Повчити панків, набрати добра на цілі літа, на запас, на злі часи. Усе в них відібрати! То буде єднання!

Хоч сильно кричав старий Шкінда, його не дослухали. Гамір заглушив його слова. Уже всі говорили один поперед іншого. Почали один одного перебивати.

Виступало щораз більше порадників. Один радив нічого не робити, чекати, не шукати собі біди, бо сама прийде. А інший казав, що коли посіпаки вернуться, то треба буде покидати хати з усім майном, із худобою і так усім гірським родом перебратися на схід сонця, до рахманської землі. Бо ці рахмани такі самі, як ми, гірські християни. А ще інший казав, що турецький, туманський цісар – це також сусід, а турки – то також давні побратими, вояки, вже тут були, треба про них пам’ятати.

Розлементувалося ґаздівське товариство. Якийсь дуже старий верховий дідуган радив так:

– То би найліпше десь того короля, чи як, що давно був, аби відшукати… Піти під старопанський лад… Хай буде, як колись. Називався король, а голова нікого не боліла про нього…

Геть віддалилися від ради, якої хотів Дмитро, не могли домовитися, почали один одного ображати.

– Ти з твоїм королем, дурна твоя голова, королем панщини. Лежить він той король у паках і коморах між старим непотребом.

– А ти з твоїм турком. Та він до кінського хвоста молиться, неділю святу за ніщо має. Сечею кінською вмивається і дітей сечею хрестить замість води свяченої, – образився дідуган.

– Що? Але ж козаки туманські! Най сам Дмитро засвідчить, що козаки туманські, під опікою головного турка, самого цісаря туманського…

– А ти стільки знаєш про світ, кілок спорохнілий, як твої бики. Годуєш їх досить, а вірменам даєш за пів- дарма.

– Даю за дармо? Бо я християнин, оцінюю, як знаю. А ти зате, мудрий, зарібок маєш із жінки немалий. Бо не задармо вірменам дає… Грубі таляри торгує. Ой, торгує, курва вірменська, визванка, – з ядучою насолодою дзявкав ображений дідочок.

Діди вже бралися до бардок, а це не годиться біля церкви. Видно, однак, свобода, як добре вино, і в цих старих головах почала грати й шуміти.

– Отак, – казав Андрійко, – відразу зробилася справдешня політика: почалося від цісаря, а – мій Ти Боже – скінчилося на курвах.

Глядачі, яким подобалося покепкувати та посміятися, раді були подивитися на дідів, немов на бійку обскубаних когутів, а інші підводилися й, нічого не кажучи, з німою погордою відверталися, бачачи, на що перетворюється рада в церковному саду.