Коли храмові прочани наближалися до церкви, зрідка зупинялися ще далеко і слухали нового дзвону. Його Дмитро сам недавно замовив і закупив у знаменитих пістинських майстрів, які в ті часи вміли виробляти неймовірно гарні речі та дива дивні. Не лише хрести, церковні пам’ятники, не лише випалені й мальовані печі, а навіть органи. Був – кажуть – один такий, бідак, хоч походив із гербових панів, може, чарівник, бо літав на світанку на своєму летючому змієві хтозна-куди, а нікому ні за які гроші не хотів його показати.
Дмитро, як дитині на хрещенні, дав ім’я новому срібному дзвонові. Назвав його: Гірське диво. І саме таку назву майстри виписали дзвонові на грудях. Бо їм також вдалося диво. Як у ґаздівському роді часом удається дитина раз на дві сотні років, так і тим славним майстрам вдався цей дзвін. І таку ж славу цей дзвін розголошував сам про себе, яку йому славні майстри викарбували сріблом зсередини церковним письмом, мовою старовіку:
Проспіваю, зазвучить голос мій у твоїх вухах, побратиме, бо солодкий є мій голос.
Проспіваю, зазвучить голос мій у твоїх вухах, побратиме, бо солодкий є мій голос.
Цей дзвін не дзвонив, а співав собі та світові побожно, радісно. Весь гірський люд вірив і досі вірить, що звуки дзвонів розлякують чортячих слуг, не дають їм заволодіти світом, що вони розганяють чорні хмари, які збираються над людською долею. І Гірське диво виганяло з душ подорожан усіляку погану думку, будь-який подих смутку. Його звуки були не так потужні, як солодкі й чисті. Летіли легко, як пташки з неба, як вільний, безгрішний, радісний небесний рій. Розліталися луками, лісами й полонинами. Пілігрими любувалися. Знімали капелюхи, клякали на стежках, хрестилися і так слухали здалека спів Гірського дива. І виглядали здалека, чи не видно на церковному подвір’ї Дмитрика.
Зваблені вістями, з далеких сіл та осідків зійшлися й такі ґазди, які ще в житті не бували у Красноїллі. Люди аж із нижньої Ріки, з Кобак та зі Старих Кут, і з нових верхових поселень: із Кривої, з Волового, Бистреця, Гостового. Повсюди розійшлася Дмитрова слава. Усі знали, що мить доленосна.
– Чи пан цісар, підмовлений слугами, розгнівається ще більше, а чи дасть згоду на вільне право, визнає стару свободу?
Роди громадками ставали коло церкви. По черзі віталися старці та старі ґаздині. Цілували один одного в руку. Ґаздині після привітання йшли до ґанку бабинця церковці. Там клякали, вітали Божі дари, потім всідалися на лавах, казали одна одній ґречні слова, випитували, розмовляли. Коло церкви крутилися цигани, музикуючи на скрипках і цимбалах. Вешталися якісь кутські перекупники з товарами. Також уперше примандрували самограйки. Усі розуміли, що тепер тут можна заробити досить грошей. На зміну грали то циганські музики, то самограйки, то гірські флояри. Молоді хлопці заспівали Дмитрову пісню: Гой, свободо, свободо! А кутський лірник у куті цвинтаря також награвав перед жменькою слухачів думу, що її склав Дмитро: про смерть Довбуша. Дівчата купками кружляли довкола церкви, щебетали та сміялися, а за ними відразу слідували невеличкими гуртами високі та стрункі молоді леґіні, усі з бардками, усі при пістолетах, примовляючи, пустуючи, жартуючи. З усіх боків молодички шкірили зуби до юнаків. Тільки Оленка Шкіндова, вбрана у пишну турецьку хустку, не дивлячись ні на кого, пішла просто до церкви, горда, наче пава. Та що там пава. Пави, може, панського роду, мають бридкі ноги, а Оленка ступала малими ніжками, немов Лісна, у вмисне дібраних постоликах, як пишна пава, як легка ласочка, як спритна і бистра вивірка.