Шеребурєк перекричав усіх:

– Якщо так, то давай нам, князю-юначку, владні накази. Що робити? Хто має йти з тобою послами? Я вже тобі не перечу. Ти сам знаєш найліпше.

Дмитрик наказав вибирати послів. Вирішив, що досить буде двадцятьох. Хай присутні тут роди та громади погодяться та постановлять.

Стали вибирати. Спочатку кожен другий хотів іти до цісаря. Сам себе вибирав. І ще просив побратима про голос. Мало хто отримав два голоси, бо другий теж хотів передовсім себе самого посилати до цісаря. Почали скликати роди. Декого відкидали, щоб вибирати від громади, чи то ґміни. Кожна групка галасувала і тихо гомоніла. Сміялися, просили один одного, жартома правувалися та переконували, то обіцяли один одному подарунки, то шепотіли по кутах, немов не знати які таємниці один одному звіряли. Вже настав полудень, коли вибрали понад сотню послів. А тут ще й баби почали вимагати, щоб іти до цісаря.

– Чи тут татарська неволя, чи турецька віра в нас? Щоби челядинські голови не мали права, навіть до цісаря не могли йти!

Лише Шкіндів рід не вибрав посла. Їхнього стрия не послухали, і вони не слухалися.

Шкінди зібралися десь у куті цвинтаря. Там Оленка промовила до них кілька слів. Покивали головами, пошепотіли щось між собою, а потім мовчки сиділи на узбіччі. Чоловіки курили файки і недбало поглядали на решту натовпу. Оленка, дуже пишно вбрана, сиділа незворушна, холодна. До Шкіндів ніхто не підходив. Дмитро все це бачив, але не звертав уваги.

Баби, молодички й дівчата оточили Дмитра, почали його просити:

– Пане ватажку, Дмитрику солоденький, князику пишний та ґречний, возьміть нас до тої Відні, не відмовте!

Баби взагалі не думали вибирати, лиш кожна сама відразу хотіла їхати з Дмитром просто до Відні цісарської. Але так багато їх стовпилося коло Дмитра, що самі вже почали сміятися.

Дмитро мав усе вирішити справедливо. І так було забагато послів. Він розумів, що конче треба було зменшити число вибраних.

Сказав так:

– До пана цісаря мусить піти саме юнацтво! Чи молодий, чи старий – не в тому річ. Бо пам’ятайте! Які війська, яке командування, яких панських вояків, яку зброю має пан цісар, він, що над усіма християнами ґаздує. І від нас такий люд мусить піти, щоби блиснув в очі цісареві. Може там і таке статися, що якийсь губернатор або інший уряд десь у куті притулиться. Конче потрібно, аби йому нагнало страху під саму печінку, аби мороз йому скував серце і яйця, коли побачить наш почет. Тому наказую: кожен з обранців нехай кидає барду. І хто щонайменше три рази поспіль, кидаючи в одну з тих вільх, отам за Річкою, зітне гілку, той піде до цісаря. А ще мусить прибути пишним конем. А хто з трьох разів хоч раз схибить – не піде. І жінкам не бороню: най кидають барди. Нехай побачить пан цісар, який то наш гірський рід. Нехай затрясуть литками цісарські служки. Нехай не одного і від баби страх пройме мурашками, ніби дрібненьким шротом!