Баби побачили, що їм нема на що сподіватися. А Дмитро, щойно це договорив, показав вільхове дерево за Річкою, взяв бартку – мідну, гостру, але зґрабну й оздоблену, махнув для проби і кинув. Засвистала бартка, і гілка вмить відлетіла з дерева. Кілька молодих хлопців кинулося за Річку, щоби подати бартку ватажкові. Так він поцілив тричі. Після нього кидав Куділь. Узяв кілька барток під пахву, витягав їх по черзі й блискавично кидав одну за другою, щоразу відрубуючи гілку. Кидав так довго, поки не викидав усі бартки. Ані разу не схибив.

Гомін подиву й захоплення пролетів церковним подвір’ям. Наступними кидали Лизун, Булига та інші Василюкові юнаки. Тільки пан Осьвєнцімський не кидав сокирою. Йому взагалі не хотілося їхати до Відня. Інші присутні на цвинтарі бачили, що важко мірятися з Василюковим юнацтвом.

Зі старих ґаздів пішов змагатися Шеребурєк. Кинув кожух на землю, поправив пояс і витягнув із-за пояса стару сталеву бартку, вищерблену, з сукуватим древцем, пописаним карбами, посіченим і потертим, бартку величезну і таку ж незґрабну, як сам Шеребурєк, аж сміх розлігся серед присутніх. Шеребурєк також посміхався. Рухався повільно і човгав, наче ведмідь. Розмахнувся. Як завила в повітрі барда, то немало бабів із тих, що товпилися коло Дмитра, повтікало від Шеребурєка. Вибухнув ще голосніший сміх. А та барда не тільки відрубала грубу гілку, а ще й зрубала в польоті якесь деревце. Кидав так три рази. Вже й він був послом. Важко дихаючи, задоволено посміхаючись, Шеребурєк закладав славетну барду за пояс і, човгаючи ногами, пішов одягати кожух. Хтось із молодих глузував із нього:

– Шеребурєку! Нема чого мандрувати до тої Відні. Лиш тут пильнуй! Стань собі на Буковці та й кидай звідти тою бардою на Косів. Усіх мандаторів винищиш!

Шеребурєк не відповідав. Поглядав лукаво скоса, злегка посміхався та підкручував вуса.

Бельмега, хоч недавно горланив за іншого цісаря, теж вийшов із бардою. Бельмега був високий, худий, з довгою головою, ступав поважно, дивився строго. Цілився довго, кинув акуратно. Заледве долетіла барда, здавалося, ледве доторкнулася до гілки, але була дуже гостра – то й зрізала її. Після кожного кидка Бельмега відпочивав. І знову так само готувався до кидка, знову ретельно кидав. Вже й він був послом. Уже ніхто не заперечував. Можна було розійтися по хатах на храмову гостину. І тут із гурту Шкіндів підвелася Оленка. Випростана, йшла рвучко.

– Подайте мені бартку, – промовила стиха.

Як заведено між вільними людьми, ніхто не мав охоти прислужуватися дівчині, хоча чули, що Дмитро послав до неї сватів. Оленка підвела голову, подивилася довкола гостро й виклично. І якось мимовільно кілька чоловіків (і старі, й молоді) подали їй свої бартки. Оленка ні на кого не глянула, лиш уважно оглядала бартки. Було тихо. З цікавості всі підійшли ближче і скупчилися навколо Оленки. Оленка вибрала мідну, не дуже важку бартку, з гладким не надто грубим округлим древком. Обхопила древко маленькою долонею. Тихо сказала: