Поволі почали шуміти, навіть трохи сміятися і жартувати. А Шкінди, дивлячись похмуро й грізно, скупчилися довкола Оленки. Оленка дивилася на Дмитра, топір підняла так, ніби хотіла кинути в нього. Замість того рубонула словами:

– Утікай звідси, князю, до Відні! Ховайся під крила того обскубаного старого ґотура, що дві голови має, а обидві діряві. Якщо такі чоловіки в цьому краї, якщо такий сам князь вибраний, то, як прийдуть посіпаки, хіба я сама одна проти них стану на Буковці чи тут на Просічному. Побачимо, хто вміє воювати.

Уже не могла стриматися.

Жбурнула йому бартку під ноги так, що розітнула Дмитрові постіл.

– Маєш твоє сватання! Під ноги тобі його кидаю!

– Досить балагану! – гнівно крикнув Дмитро. – Ідіть звідси, Шкінди, бо зараз вас зв’яжемо! До ранку тут залишитеся на посміховисько!

Тоді підбігли пан Осьвєнцімський, усі Василюкові юнаки та багато ясенівської молоді. Оточили колом і затиснули Шкіндів. Палаючими очима, грізно, дехто з люттю, дивилися одні на одних. Уже почали штовхатися, виривати з рук топори, стали шарпати один одного, врешті й рубатися. Бартки покуштували вільхових соків і тепер, як то на храмі, захотіли й крові наточити. Клим зійшовся зі старим стриєм батька Оленки, а Лизун з її вуйком. Навіть восьмирічний малий, брат Оленки, у тій штовханині гатив когось барткою по кожусі. Старий високий Шкінда вправно боронився, трохи сам дістав, проте відбивав удари, але вуйко Оленки, коли відбив удар Лизуна, насів на нього надто сильно, висунувшись уперед. Тоді Лизун гримнув його по голові. Той би вже там і лишився, але бартка зісковзнула по високому капелюсі й, опускаючись, легко перетяла вуйкові лице. Потекла кров, той упав зімлілий. Тепер усі Шкінди разом з Оленкою налягли на Лизуна, а Клима так затиснули в тижбі, що він не міг ні вибратися, ні нанести удар. Лизун відмахувався на всі боки. Та старий стрийко батька Оленки так сильно вдарив його по топору, що древко тріснуло, а бартка відлетіла. Вже мало не розтрощив Лизунові голову, коли Оленка крикнула:

– Безборонного не смій рубати!

Надбігла, заступила собою Лизуна, Дмитрового побратима. Стрийко охолонув, а Лизун врятувався, вислизнув із лап смерті. Однак навколо Шкіндів зібрався розгніваний натовп, ще мить – і рознесли б їх усіх разом з Оленкою топорами. Дмитро став посеред юрби:

– Розступіться, юнаки! Пустіть їх! Інакше б вас частував, Шкінди, якби не ця дівчина.

Оленка ще раз глянула на Дмитра, вдарила його поглядом, як перед тим барткою. Йдучи геть, промовила:

– Отак ти свободу борониш? Не будеш мати щастя. Згинеш у мандаторських ланцюгах.