Поважний був той Філько, надійний, нікому зла не бажав, але, як кожна жива людина, мав свої вади. Був буркотливий, говорив мало. Хоча знав своє, важко було з нього витягнути пораду. Так само й тоді. Цілий день він проходжався цвинтарем під час храму та під час сварки зі Шкіндами. За весь день не проронив ані слова. Може, його б і запитали, знаючи його розум та ґаздівський досвід. Однак було таке скупчення людей, такий гамір і метушня, що про Філька забули.

Після храму кожна хата в Красноїллі, хай би яка віддалена й самотня, серед лісу, гущавини чи на верху, була повна гостей. Чимало їх було й у просторій Фільковій хаті. Увечері багато ґаздів сиділо й частувалося за Фільковим столом. За якийсь час, як заведено, змінювалися. Щораз менш значні, щораз молодші засідали за столом. Після вечері всі розгомонілися. Говорили про послів та похід до цісаря. Філько не озивався. І тоді хтось із присутніх запитав його прямо, чому він про все це не скаже свого слова. Філько гладив лисину, покручував вуса, якось дивно посміхався, дивився в землю і врешті мовив:

– Усе це дитяча забава. Старому тут навіть нема чого слово брати. Бавляться весь час якимись війнами. Самі лиш біди з того будуть. Забули, що Довбуш заповів. А ті посли? Де ж там слабкому єднатися з сильним, бідному з багатим, неукові з ученим!…

Храмові гості уважно слухали. Філько враз відвернувся до стіни, замовк. Мовчав цілий вечір. Сумно стало гостям. Недобре пророцтво відчули в тих словах. Проте Дмитрик про цю розмову не дізнався ніколи.

Дмитро готувався до подорожі. Спочатку мусив знайти собі доброго коня. З цим було немало клопоту, бо від того часу, коли він утік до пущі, Дмитро не займався господарством і плеканням коней. А Василюкові коні були славні, відомі цісарським військовим табунам, знані також купцям, вірменським посередникам. Штефанко Василюк умів їх доглядати, умів їх викохувати. Лише в теплі пори року вони паслися й гасали собі десь на Скуповій чи на Кременистім. А взимку стояли у Василюковій ґражді, у теплій і сухій стайні. А в інших ґаздів у ті часи було не так: зазвичай коні зимували надворі. Штефанка найбільше тішили лошата й усілякий кінський молодняк. Узимку жодного молодого коня ніколи не поїли холодною водою, завжди тільки підігрітою. А ще, щонайменше до третього року життя, кожного молодого коника зимовою порою обгортали грубим волохатим ліжником. Штефанко і в гадці собі не мав дошкуляти їм та гартувати молодих коней узимку. Нехай улітку на полонині дітвора холодиться і гартується, – казав він. Василюкові коні були випещені, буйні, мало об’їжджені, але один в один з неушкодженим здоров’ям і гарні. Поки Дмитро жив удома, мав вихованого ще від лошатка, сміливого коника, чубарого, якого кликали Борсуком. Поки Борсук був іще жереб’ятком, влаштовував їм справжні вистави. Коли Дмитро сидів нижче від хати біля м’якої прадавньої стежини, глибоко прокладеної багато століть тому, втоптаної десятками поколінь дітей із Василюкового роду, кінь бігав у нього перед носом в один і другий бік, так, ніби перед ним красувався. Варто було Дмитрові кудись рушити, Борсук усюди бігав за ним. Лазив, тупотів по ґанках навколо хати, пхався до кімнат, усюди шукаючи Дмитра, навіть ладен був вискочити на запічок, коли Дмитро там ховався. І навіть коли Борсук вже підріс, завжди був зухвалим кониськом, розбещеним, як пес або кіт. Іноді, шукаючи Дмитра, просовував голову між двері й ліз до хати, коли його ніхто не сподівався. Як тільки Дмитро сідав на Борсука, той перетворювався на справжнього коня. Ставав дибки, присідав на задні, а потім зривався з місця, біг риссю, мчав по найбільш кам’янистому і стрімкому плаєві. То був кінь і ґаздівський, і юнацький, коли треба, спокійний мазунчик, а коли треба  – сміливий та буйний. Але за сім років Дмитрового лісового життя Борсук добряче постарів. Вкрився якимись жовтавими плямами, а до того ж розлінився, терпляче чекаючи на вигнання посіпак і на свободу, обважнів. Не забув Дмитра, але вже за ним не бігав, хоча завжди витягав до нього голову, на привітання завжди кивав жваво й радісно. Але не був це той кінь, яким можна було їхати у світ, до пана цісаря. Тепер, після повернення до батьківської хати, Дмитро зі смутком зрозумів, що вже давно не викохував собі молодого коня, свого рідного. Оглядав на пасовиську кінську молодь. На око так нічого були коники, але хто їх знає, якого характеру, якої гадки. Навіть добре не знав, хто був від якої кобили, з якого роду. Дмитро купив за дорогі таляри і привів собі з Туреччини турецького коня, огира не будь-якого, що звався Шулім (це означає – мир з тобою). Але брати тепер до цісаря чужого коня, якого ніхто не знає, якого сам не виховав і сам не вигодував, – це як у чуже пір’я вбиратися. То по-купецьки, по-вірменськи, не по-ґаздівськи. Купити за гроші чи вкрасти коня, то майже на одне виходить. Навіть кінь, що його подарував побратим, небагато вартий. Хвалитися перед цісарем конем чужого роду, якого сам не викохав, – це марне похваляння.