Відвернулася й пішла, серед погроз та ворожих поглядів. А за нею й інші Шкінди, несучи закривавленого вуйка. Їм ще погрожували з цвинтаря. Лише Дмитро ні разу не глянув їм услід. Не оглянулася й Оленка.

– То поганий рід, – казали. – І ви, головці, терпите ту гидоту! Хай живе Дмитро, князь! Хай нас веде до християнського цісаря! Хай згинуть посіпаки! Хай знають зрадники Шкінди.

Комусь спало на думку задзвонити у дзвони. Залунав ясний голос Дива. Довго всі стояли, ловлячи звуки, повідкривавши роти.

– Ех! Що там Шкінди, – перервав мовчанку хтось із натовпу. – Усіх нас однаково збурює до злого він, Архиюда, що сіє чвари, тручає до розбрату!

Клякали, молилися під голос Дива:

– Боже святенький! Терпиш Ти нас дурних, до часу терпиш. Дякувати Тобі, лице Боже, сонечко. Повчи нас! Мудрості святої долий!

Повертався святковий настрій, спокійна храмова радість, зичлива злагода.

Тільки Штефанко був дуже зажурений. Хотів він поєднати два найвпливовіші головські роди і бачив, що тепер наробилося.

Так закінчилися вибори цісарських послів.

Дмитро зібрав послів ще раз окремо. Домовилися, коли мають з’їхатися, коли вирушити, скільки коней хто має взяти з собою, хто які подарунки може приготувати для пана цісаря. Потім усі, хто там був, усе гірське товариство, разом із музикантами, під звуки скрипок і флояр, з гуком та співом пішли до Вигоди, корчми біля устя Річки. Хтось заспівав:

Вся гірська гурба відповіла йому, мов рокотанням хвиль:

Так, співаючи, увійшли до Вигоди. А бойківський орендар уже стояв біля дверей і вітав Дмитра так покірно, як колись своїх графів. У корчмі Дмитро пригощав усіх, співав їм своїх пісень. Тлумлячись у корчмі, оточивши корчму, заглядаючи через відкрите вікно, усі раділи, променіли радістю, наче саме святе сонечко їм грало. Баби все ще тихенько говорили про те, як воно вийшло з Оленкою Шкіндовою. Дивлячись на Дмитра, бачачи його незмінно ясне обличчя, врешті втішилися:

– Він там собі знайде справжню князівну, привезе її від цісаря. Нащо йому те чорне яструб’я дзьобате.

Уже звечоріло, коли гості почали розходитися по хатах, на запрошення красноїльськіх та головських ґаздів.

* * *

Хоча Дмитро зумів полонити всіх собою та своїми піснями, оповідали, що саме Оленчину думку поділяв наймудріший на ціле Красноїлля ґазда, званий Фільком.

Старий Філько походив не з гір, а, як казали, був сиротою зі збіднілого панського роду. Замолоду знався не тільки з Довбушем, а й зі святим рабином-пустельником, що мешкав десь у скелях, чи нижче Ясенова, а чи аж під Тюдовим у Сокільській скелі. Філько геть усе знав про скарби, а весь свій маєток випрацював власними руками. Там, де колись були уламки скель та осипища, сам виробив царинки. Першим тут виростив кукурудзу, першим садив бараболю, ще перед тим, як в голодний рік її привезли цісарські уряди. З ним часто радилися, і не лише в господарських справах. Хоча він не належав до найстарших ґаздів і ще навіть не мав приписаних звичаєм років, його кликали бути суддею за правом старовіку. В той час це право вже ховали і таїли від урядів та мандаторів. Можливо, від рабина він набув особливого вміння лікувати, відганяти злі потоки, злих духів.