І далі – тримаймося того, що оповідав Андрійко.

Спочатку кутські посіпаки спробували запровадити для нових в’язнів військові екзекуції. Оголосили, що будуть давати команди свистками, а на ці знаки в’язні повинні лягати і вставати. Але гов, гов! Це не катівні наших часів, де по казематах нажаханих людей учать і виховують свистками, як псів. Хто має біль за ніщо, а биття не боїться, ще, може, і його бояться, таким не будуть командувати посіпаки та кутські гицелі, хай і державні. Мусили відразу починати з міцнішого вина, відразу вдатися до жорстокіших мук.

Перед катуванням і після катування в’язнів вели до протоколу, або правник сам приходив до камери. Свідків з усіх сіл безперервно вели до протоколу, й відразу по найдальших закутках між вільним людом розійшлися вісті про нову катівню, про право шибениці.

Багато було гидотних посіпак, на згадку про яких пізніше плювалися і хрестилися гірські люди. Але найсмішнішим був, мабуть, старий правник, відомий усім із протоколу. Біля лівої руки він мав гору паперу, аж страх брав, а справа – кілька аркушів. Днями й ночами він гострив гусячі пера, пера завжди скрипіли, він усе шкрябав і шкрябав, а та гора паперу зліва не зменшувалася. Наче якась пекельна кара. Не переписати йому, нещасному, цілої купи того паперу до кінця життя, ані на тому світі.

Мандатор, особа військова, намірився відразу вирвати бунтові яйця, вирвати з корінням, назавжди. Тому взявся до Дмитра. Той головський князь, що вихваляється побратимством із цісарем (мандаторові волосся ставало диба), той чарівник, від якого йдуть невловимі загрози, – це звичайний розбійник, який нападає на каравани, що везуть зерно під час голоду! Таким було премудре мандаторське звинувачення. Він сподівався мати свідківна все. Так його запевняв Квятковський, а від Квятковського він очікував чудес.

Примусово було доставлено і допитано численних свідків. Виявилося, що Дмитра оточує загальна доброзичливість, і ним навіть захоплюються, що всі його мають за цісарського побратима. Ніхто нічого не хотів проти нього свідчити, крім одного Квятковського. Мабуть, шкодував мінер Брнек, що в Кутах така невелика нова катівня, що він не має у розпорядженні цілої мережі катівень у горах. Що за убога пацифікація?! Окрім старшини колишніх опришків, після пам’ятної облави у кутських підземеллях сиділо трохи більше, ніж сто ґаздів – відомих, як найбільш незалежні чи такі, що колись ходили на опришківські толоки й виступали за свободу, чи навіть затримані випадково. І важливо було те, що не схопили нікого з ватаги Томанюків, яких ніби шукали. Коли не вдалося організувати все так, щоби мучити все гірське населення, мандатор постановив принаймні цих затриманих повчити за всіх. Костеві не треба було багато говорити.