Згідно з так званою «Чорною книгою» за давніх польських часів у міщанському суді у Станіславові, в так званому «секвестрі», перший допит опришків був добровільним, і тільки другий опирався на тортури. Підтверджено, що навіть ті опришки, яким добровільний допит після того, як їх випускали з темниці, розв’язував язики, на тортурах затято мовчали. Однак ці тортури у секвестрі, ці «конфесатикорпоральні» були легальними, ледь не бюрократичними. Майстер із катування, немолодий, флегматичний урядовець, який окрім цього – як розповідали – займався городництвом, мав точні вказівки та приписи: скільки разів має розтягати кості, скільки разів припікати боки. І це все. Поза тим узагалі не мав високого уявлення про свою місію, ані не переймався державними справами. Його єдиною турботою мало бути те – як випливає з актів, – що його дружина «не уникала потаємних конференцій» із солдатами. У секвестрі нікому не спадало на думку бити або зневажати опришків. Також бюрократичними і незграбними є обґрунтування вироків, винесених секвестром, іноді вони самі виправдовуються, докладно пояснюючи необхідність строгого покарання.

Зовсім інакше було тоді в Кутах, де піонер нової держави, маючи таку потужну підтримку, якою був для нього Кость, відразу замість застарілих, бюрократичних тортур запровадив ще в ті далекі часи вільну ініціативу, почуття місії, старанність та особистузапеклість при застосуванні тортур. А може, він був ентузіастом тортур? Може, вірив, що так утвердить на диких і розбійницьких окупованих землях нову державність і навіть цивілізацію або бажання працювати?

Майже всіх відразу приковували до підлоги так, що їм доводилося лежати. Це була основна позиція. Варто пам’ятати, що найжорстокіше катували не опришків чи колишніх опришків, а невинних людей, яких схопили випадково, або таких, від яких хотіли дізнатися всю правду про опришків. Головний майстер катівні мав власне розуміння, добре знав, що опришки нічого не викажуть. Знав, що катувати їх не надто безпечно для самих катів, і тому вони робили це неохоче. Знав, кого бити можна, а тому треба. Щодня сам Кость бив дротяним гарапником, від якого відразу тріскала шкіра, щодня дубасили палицями, а непокірним іноді давали додаткові уроки обухом сокири. Але найвигадливішою тортурою, яка на довгі роки увійшла до інвентаря пацифікаційної влади, було так зване яблучко, пізніше назване – як переказує Андрійко – ще й останньою ланкою. Спочатку показував сам Кость, який знайшов тямущих і ретельних помічників. У Кутах здавна було (може, це пов’язано з торгівлею шкірами) багато шкуродерів, а також гицелів, які білували псів, так звані «облупикотюги». Людину зв’язували у клубок так, що вона ставала кругла, як яблучко. Руки зв’язували спереду, а потім лікті стягували мотузкою ззаду, поки вони не зімкнуться. Отак зв’язували лікті, а ноги закладали через плечі на шию і також прив’язували. Таку людину, скручену «в яблучко», приковували до підлоги. Часом ще й надягали сердак вузьким рукавом на голову, так що людина ледве могла дихати.