– Гей-га, – перебив Чупрей, – ви слухайте уважно, братчики. Ми до тої шибениці ще не цілком напрактиковані. Це може завтра нам придатися, як добра школа.

– От бачиш, як, – каже старий Клим, сопучи, – смерть сміху варта, як і саме життя. Страшна тільки для того, хто дивиться. Може, сумно і тяжко помирати старому, немічному у хаті на ліжку, а тут довкола плач, а тут у хаті діти. Кара божа! А на шибениці, гай!

Той, що дивиться, той страшиться: «Ой, ой, ой, Боже, Боже, як би воно було, якби я тепер стояв там під тою мотузкою». А то пусте думання! Бо такого, що там роззявляється і боїться, точно не повісять. Вішають таких, як ми. І мене хай завтра повісять, а святий Ілля в небі мене запитає:

– Гей же, Климе! То що? Хочеш бути воїном і ще раз бути повішеним?

То скажу йому:

– Гей-га! Дай же, святий, ясний і всезнаючий, хоч десять разів бути молодцем. І нехай мене весь час вішають, як тільки можуть.

Так і той Пилипко. Кажу вам: інший чоловік до шлюбу йде, а йому трохи тоскно чи ніяково. Бо то – якби на ціле життя. А Пилипко коло шибениці розмовляє собі, усміхається, жартує з катом і курить люльку. Бо так між собою домовилися всім своїм товариством – кого мають першим повісити, той викурить люльку і подасть іншому.

Стоїть так Пилипко гарно вбраний, пишний, такий сяючий, що сам пан кат із задоволенням на нього дивиться і якось йому трохи лестить. Розглядає Пилипко людей навколо. А тут кожен нажаханий, блідий. Видно, думає Пилипко: бідний народ. І далі випускає дим із файки. Але не поспішає. І пан кат якось не спішить, бо бачить, що цей не боїться. Люди клацають зубами. Жовніри дивляться один на одного, карабіни їм важчають. Пріють, якісь скривлені, ніби їх усіх живіт болить. Один лиш молоденький рожевощокий жовнірик випростаний стоїть, як смерека, і гостро дивиться. Видно, що юнак, як наші юнаки. А тоді якийсь там із тих череватих панів, той, що тримає в руках великий смердючий папір, дає знак. Хоче щось казати, але кашляє, ковтає слова і давиться словом. Щохвилини витирає піт.

– Щезни, бідо калюхата! Чого трясешся!? Тебе не повісять. Медаль свою дістанеш.

Пан станіславівський кат, загалом ґречний чоловічок, але що вже? Бачить, що той гладун так вимахує папером. Уже й сам починає запрошувати Пилипка. А коло ката стоїть двоє таких-от гицелів, що мають йому допомагати. Могутні хлопаки, але скоріше якісь вепри, ніж люди. Морди тупі, невиразні, беззубі.

– Ну, Пилипку! Прошу, пане-ватажку, докінчуйте люльку. До роботи, пани підганяють…

Пан кат, маленький, старий, поморщений, із довгим носом, мружить очі, як кіт, фартух має червоний, потертий. А Пилипко величезний, височенний. І молодий, молодесенький! Пояс на ньому блискучий, набитий цвяхами. Дивиться зверху на ката. Стрясається від сміху, густий дим пускає, заспокоює його: