* * *

Того пам’ятного вечора згорнули у клубок п’ятдесят шість людей. Окрім Дмитра і пана Осьвєнцімського, майже всіх прикували до підлоги. Мандатор стежив за цим особисто, Брнатцікові від збудження засяяв на лиці якийсь дивний блиск. Щоб збадьоритися, мандатор постійно бігав до свого помешкання, щоб ковтнути собі горілки, яку вже в ті часи відбирали у контрабандистів.

Для ув’язнених – кілька днів тому ще вільних і гордих головців – почалася нова доля, неначе якийсь сон у гарячці. Бо хто міг знати, як довго буде так жити, прикутий до підлоги або скручений у яблучко. Стара пісня про мандаторів, яку переказав Андрійко, грізно попереджала:

Це очевидний слід того, що слідство у мандаторії тривало щонайменше сім тижнів, і стільки ж, у кращому разі, людей тримали прикутими до підлоги. Цього разу мало бути інакше.

Коли з катівні ще долинали стогони зв’язаних на останню ланку, виття битих селян і верески переляканих підлітків, майор-мінер сидів у своїй кімнаті в халаті і курив довгу люльку. Насолоджувався файкою, посміхався до дерев’яної різьбленої бербенички, в якій була контрабандна горілка, дозволена тільки самому мандаторові. Було вже пізно. Огрядний мандатор, впадаючи у солодку втому, захоплено і розчулено глипав на портрет свого цісаря і володаря, який висів на стіні. Цісар дивився з портрета строгим поглядом, і спогади про давні грішки, розпалені цісарським поглядом, мимоволі почали тліти у голові мандатора. Не міг він подивитися цісареві в очі. Щоби вгамувати неприємні думки, почав упівголоса промовляти:

– Найясніший Йосифе, бачиш, що для тебе виробляю? Недобре кажу? Ага – це для держави, такий твій наказ, так то тепер називається – державний інтерес! – крикнув голосно і підвівся. Уява почала змішуватися з дійсністю.

Щоб заспокоїти самого себе, мандатор намагався говорити довірливо й тихо:

– Зневажаєш це людське плем’я? Маєш відразу до цього бидла? І любиш його відшукати – га? Аби сплюнути – що? Ах, тому нам кажеш винюхувати! Усе для держави, – знову викрикнув мандатом, – естатс резон!

Цісар мовчав. Брнека огорнув якийсь дивний неспокій.

– Відгукнися! Не мовчи так страшно. Бо я можу подумати…

Брнек скорчився і схопився з місця. Його пройняла дрож. Загорнувся халатом ще щільніше, бо подумав, що з ним могло би статися, якби цісар розгнівався ще більше. Брр! Але ж він, Брнек, є тільки товстим, нещасним добряком. Ну, що ж? Крапельку тієї втіхи з беребенички. Так, так, той Брнатцік – то фе…

– А я тобі відданий усім, усім – зараз, але чим? Маєстате, безмовний маєстате!

Розчулений, не дивлячись у цісарські очі, відчуваючи, що від почуття страшенної відданості йому аж забило дух, сопучи, він видерся на стіл і, хоч йому заважав живіт, притулився до стіни, намагаючись обняти портрет Найяснішого Пана. Раптом його пронизав строгий погляд. Зіскочив зі столу, немов уражений громом.