Спочатку посіпаки урочисто взялися за Дмитра. До малої катівні увійшли сам мандатор, головний жандарм Кость і старий, засушений правник із цілим почетом стражників. Дмитро сидів на вузенькій лавці, прикутий за одну ногу ланцюгом до стіни. Не встав, коли вони зайшли. Мандатор, ховаючи лице за паперами, промовив:

– Дмитре Понеполєку, званий Василюковим, вульґо князю, лаборіозе цісарських володінь! Давні провини простив тобі патент маєстату, тепер звинувачуєшся наново: у нападі на караван із харчами в час голоду! Це одна шибениця. Крім того, ти винен в образі маєстату, бо видаєш себе за цісарського побратима, гірськогокнязя, приймаєш присяги, що належать Маєстатові, податки, данини забираєш – Його власність. Це друга шибениця. А ще, —перегорнувши листки, мандатор зиркнув на Дмитра, – ти винен у тому, що збираєш рої, старе розбійницьке товариство, проголошуєш вісті про свободу, про вільні загадки, відмінні від наших цісарських. Загадками бунтуєш народ, перевертаєш світ. Це третя шибениця. Через мене – цісарського представника – дарує тобі Найясніший Пан життя, яке відтепер проведеш у в’язниці. Дарує, якщо заперечиш ці брехні та плітки. Оце є грамота, яку маєш засвідчити під присягою: я, Дмитро Понеполєк, лаборіозус Маєтностей цісарських, присягаю, що ніколи не був у цісаря, побратимства з Маєстатом не мав наміру заводити. Зрікаюся узурпації, загадок і свободи.

Подав папір Дмитрові, Дмитро переглянув грамоту, після чого впустив її на землю. Довго мовчав. Підняв голову, встав, засміявся, ударив ясним поглядом посіпак. Вони напружено чекали. Говорив так голосно, що було чути на цілу катівню і аж на подвір’ї:

– Мандаторе не з ласки цісарської, хіба з ласки таких самих, як ти, посіпак! Ти винен, ти топчеш цісарське слово, як сміття. Користаєшся хворобою пана цісаря. Замість розбійників та розбишак хапаєш цісарських друзів, підступно напавши. Приховуєш накази та цісарські знаки. Що ви зробили з загадками? Що з чужоземним графом? – кричав Дмитро.

Щойно мандатор почув про загадки і про графа, замахав руками, затупотів ногами, почервонів, витріщив очі, аж на лоба йому вилізли. І так крутився, ніби хтось його повісив на гострий гак угорським способом – пробивши через тулуб. Розпачливо заверещав:

– Мовчати!

Далі Дмитро говорив спокійно:

– Скільки шибениць тобі бачиться, то не моя справа, а катів. Не буду в них хліба забирати. Це тобі скажу, і ви всі слухайте. Задираєшся зі мною, мольфаром? Хочеш сварки? Завтрашній день тебе дістане.

Відвернувся до стіни, щось шепотів, дивлячись угору.