Знайдеться, мабуть, десь такий чоловік, що має багато друзів серед людей статечних, та коли прийшло перше легеньке випробування, надія вилупилася зі шкаралупи несвідомості лише для того, щоб відразу задихнутися й остудитися крижаним холодом малодушності. Такі, слухаючи ці оповіді, можуть знайти втіху хоча б у тому, що серед лісових людей, яких називають розбійниками, немає нерішучих і двозначних, що серед них так мало зрадників, так багато вірних. Втіху, що є ще люди з кращої глини, ніж статечні.

Спочатку в’язні два дні були всі разом, в одному просторому, але майже цілком темному підвалі, зв’язані й закуті у кайдани, але не прикуті до стіни чи до підлоги. Добре було хоча б те, що через віконце, розміщене не надто високо, надходило свіже холодне повітря з саду. Проте вони не знали, чи будуть їх завтра судити й вішати, а чи спочатку мучити і тримати в катівні. Право шибениці! Жваво і гамірно зробилося в підвалі. Як гаснуче полум’я ще один раз яскраво спалахує, так їхні голови і серця ще раз закипіли й забурлили. Все товариство галасувало, постійно тривожачи цим сторожу та жовнірів. Наговорилися тієї ночі, як перед кінцем світу. Але про Оленку ніхто не згадував. Оберігали свого ватажка. Навіщо було ятрити його рани.

– Ого, – сміявся й жартував Чупрей, хоч був такий покалічений і побитий після недавнього поєдинку з пушкарями, що ледве міг встати. – Притиснуло нас. Прийшов на нас потоп. Погублять нас, як тих пташок-єдинорогів, що були перед Ноєм. Уже навіть на розплід із цього роду не залишилося.

Старий Клим теж лежав утомлений, побитий. Підвівся. Повільно сказав:

– Сміливий ти, Чупрейку, так, нема що казати, але ще дурненький. Пупець свій бачиш. Нічого вони нам не зроблять. Родові нашому немає кінця. Те, що нас кількох завтра, може, повісять? Пусте! Ге? Але наш рід буде постійно рости вгору, як той ліс. Настане ще інший, Довбушів порядок.

Розговорився Клим тої ночі. Він завжди ставав такий балакучий під час небезпеки. Оповідав, як вішали Пилипка. Клим сам це бачив. І так розказував у підвалі:

– Пилипко був родом із Космача. Якийсь панок забрав його сестру, потім продав її чи віддав комусь іншому. Пилипко хотів відомстити. Але панок почув його погрози і віддав його в гамаші, до війська. Пилипко втік із війська і вбив панка, прибивши його до стіни. Потому ще немало грабував. Убивав, просто так. Рубав і махав довкола топором. Делікатностей таких, як Дмитрик, і совісті, щоправда, не знав, ані мудрості глибокої не мав. Але й так був гідним чоловіком. І пісня про це говорить. Про нього співають: