Досвітній холод розбудив Дмитра. Розвиднялося, забруднене світло пробивалося до катівні.

Тоді Дмитрик, напівпритомний, іще з видивом величезної шибениці під повіками, з її співами у вухах, з відчуттям крижаного поцілунку й обіймів, почав кликати сонечко. Рук скласти не міг, піднімав лиш одну руку й голову. Спочатку шепотів молитву, якою колись у зимівнику вітав сонечко. Потім співав уже ніби церковну пісню чи літанію:

– Лелю-сонечко. Ходиш у панцирах золотих, кіньми рвеш змійовими. Мечеш булави вогняні.

Задзвени панциром! Витрать одну стрілу, хоча іскру з копит змієвих! Почуй мій голос, Лелю!

І сталося диво. Не могло дійти сонечко до підвального віконця підвалу, зверненого на захід і на північ, але блиснуло й відбилося у вікнах мандаторії напроти. Звідти рикошетом послало свої стріли. Вдарило до болю в очі в’язня. Засміялося, задзвеніло. Напевно, також десь там високо заіржали змієві румаки, зареготали, блискаючи очима, б’ючи золотими підковами.

Тепер Дмитро міг завдати удару ворогові свободи. Підніс високо, як тільки міг, неприкуту руку, тримаючи в ній ту ляльку з болота і глини, яку зліпив у вигляді мандатора. І хоч у катівні було темно, за формою живота, чобіт та ківера кожен відразу впізнав би, чию фігуру зображає лялька. Ще вчора зробив її Дмитрик, але сам не міг пробити її променями гніву. Не мав флояри – не міг ударити в неї силою пісні. Не міг його досягнути.

Тепер, коли летіли батьківські, сонечкові стріли, він підніс до них ляльку мандатора. Не співав, не молився, кричав, як орел, що б’є здобич. Кричав, аж прокинувся весь катуш.

– Бий у неї, врази різницький рід, злодійських підземних щурів, плем’я темряви! Почуй мій голос, сонечко!

Ці слова чули у в’язниці. Не в одному побратимському серці пробудилася тривога: чи переможуть чари, а чи сумна дурійка огорне чорною плахтою ясну голову ватажка…

Тим часом струни грали, вражали сонячні стріли. Ще раз усміхнулося сонце, відбиваючись у вікнах мандатора. Ще щось шепнуло на вухо мольфарові, який уже ледь не втрачав свідомість. І він усміхнувся. Сонце пішло, в катівні знову було темно. Дмитро знесилів, кинув ляльку. Він уже знав, що цієї миті закінчилася Брнекова співанка. Ще раз підхопився, крикнув, аж весь катуш здригнувся: Гуки, мої гуки! Убило сонечко ляльку… Зімлів і довго так лежав непритомний.

В’язні повірили словам ватажка. Наглядачі, які прийшли до камер після сонця, саме від в’язнів дізналися, що мандатор уже мертвий. Сум’яття і страшний безлад запанували у мандаторії, коли мандатора дійсно знайшли на підлозі неживого. Поруч лежав пропалений і роздертий портрет цісаря, повернений до стіни. Брнатцік збирався до крайсамту по накази та вказівки. Кудись безслідно зник єдиний і безцінний свідок, міністрант Ґєник. Ніхто його більше не бачив. Він був гробарем, розумівся на чарах, а не знав, кого має боятися.