* * *

У цей самий час ґазда з Голів Грицьо Баган саме чекав у катівні на звільнення. Грицьо Баган був кумом Дмитра і, як цілі Голови, був із Дмитром дружний. Але не тільки ніколи не мішався до жодних юнацьких справ, але й зовсім нічого не міг би про них розповісти, окрім балачок та байок, почутих зимою при печі. Бо від світанку до заходу сонця опікувався лише коровами, думав тільки про корів, і якщо колись щось говорив, то також тільки про корів і телят. Цілі дні проводив з ними по лісах і толоках, а взимку не виходив за дня зі стайні, хіба щоб вигнати корів до сіна. Щоправда, зимовими вечорами часто уважно слухав дідівських оповідань про опришків, про зміїв та летючі кораблі, про напади і чари Дмитра. Усе це в його голові мішалося з Довбушем, Головачем, Бог знає ще з чим. Стільки вже напрялося, намоталося тих байок про Дмитра, що, коли одного разу Гриць побачив його під час якоїсь толоки, ходив навколо нього, торкався обережно й легенько, сумніваючись, чи славний ватажко і князь це той самий його кум Дмитро. Колись, багато століть тому, Грицевого предка назвали Баганом, тобто потворою. Видно, мав бути грізним чоловіком. А хто дивився на невеликого і лагідного чоловічка, яким був Грицьо, міг подумати, що якось він надто виродився від страшних предків. Бо якщо ні, то хіба якийсь насмішник дав цьому родові таке прізвисько.

Після нападу ватаги Томанюків на волоський караван над озером нещастя, як той вітрогон, що завжди має в голові шкідливі й напасні думки, волочилося по горах та лісах і отак, знічев’я, причепилося до Гриця Багана. Волохів не задовільнила політика мандатора. Вони не впізнавали нікого з людей, кинутих до катівні, яких їм показували. Затялися, щоб повернути збіжжя, бо інакше підуть до губернії. Такі бігали, мов ошпарені, разом із пушкарями, шукаючи Томанюкових опришків, які пограбували їхній караван. Баган якраз вийшов зі стайні по телят. А тут якийсь чорний, замащений сажею волох проходив плаєм із пушкарями. Може, Баган був подібний на когось із нападників, важко дізнатися, бо волохові й так люди у цих проклятих, страшних горах здавалися якимись подібними одне на одного. Усі вони розбійники, зрештою, звідти й назва: готці – гоцули. Тож він відразу вказав пушкарям на Гриця, що то власне цей напав на них над озером, над Чурєком.

– О, це той опришок, – кричав волох, – в’яжіть його, інакше лечу до мандатора.

Пушкарі не вірили своїм вухам, бо врешті були серед них люди, що походили з сусіднього села і знали Гриця. Але що менше впевнений був чорноокий, розкуйовджений, наляканий і тремтячий волох, то більше він верещав, що Баган – то той опришок. Баганові врешті набридла ця комедія, він хотів іти до телят. Але тоді пушкарі зв’язали його і погнали вперед. Мусив усе залишити – бідна його голівонька – і корів, і телят, навіть не дозволили йому нічого нікому переказати. А в катівні його відразу мали за опришка. Почастували його олов’яним гарапником, а коли він хотів щось пояснити, прикували ланцюгами до стіни. За одну мить він зрозумів усе, чого досі йому ніхто й за місяць не пояснив би. Хоч і не опришок, але видно, що опришок. Такого вже роду. Він думав, що знає своє, а це не так. Панське право знає краще. Тільки думаючи про долю осиротілих теляток, він заливався сльозами.