– Пане найстарший, ви ж були для мене, як рідний батько (а саме цей наглядач найбільше лупив Гриця). От, помер мандатор, хоч пан, та душу якусь мав, і хто знає, що з нею тепер. Справмо йому поминки, похоронне посижінє.

Солодко примовляв, солодким медом його поїв, але й міцним. Кляв опришків і бунтівників, скільки влізло, а смердючих гицелів обнімав, як братів рідних. Усіх уважив, нікого не забув. А сам, ніби п’ючи, лив у рукав або брав до рота, потримав і випльовував. Стільки тоді смачної горілки змарнувалося! Тільки язик собі спік.

Отож іще не настав вечір, а кожен уже лежав там, де приліг. А Грицьо допомагав кожному вкластися з такою дбайливістю, ніби своїм храмовим гостям – аби хтось не упав, аби не прокинувся, аби не перервав відпочинку.

Чи на Головах, чи на Річці, чи на Перехресному та в Ясенові і навіть там на Жаб’ї, межи тим жидівським і циганським людом, чи не кожна старша людина ще й тепер може детально розповісти, як то Грицьо Баган напоїв стражників, як, ніжно вкриваючи ліжниками й турботливо вкладаючи спати наглядача, викрав у нього ключі, кліщі, молотки, ножиці. Як урешті визволив Дмитра та юнаків, ламаючи кліщами кайдани. Як невинний простак перекреслив усі плани влади. Висміяв ціле каральне право шибениці, він, дурненький Грицьо. Це тому на світанку посміхнулося сонечко, шепочучи Дмитрові на вухо.

Уже вечоріло, коли звільнений від кайданів Дмитрик у товаристві Гриця, тримаючи в’язку ключів, заходив до головної катівні, де була більшість товариства. Якомога тихіше відкрив двері, хвильку подивився і шепнув:

– Гуки! Де ж ви, мої гуки.

Ніхто з в’язнів не спав. Чекали на вечерю, але сьогодні її не було. Однак усіх страх пройняв морозом, коли у темряві вони побачили високу постать Дмитра. Дехто подумав, що то дурійка чи гарячка і його охопила, і сам ватажко йому привиджується, а може, дух його кружляє у цій кривавій, зачарованій катівні. Щойно Куділь отямився перший і тихенько заспівав:

І відразу розвіявся крижаний чар страху. Але мить була небезпечна. Бо юнацтво могло розспіватися і розгаласуватися від такої радості. І нічого б не вдалося. Тоді Дмитрик одним чарівним помахом пальця прикував їх до землі, замурував їм уста. Кожен радів, шумів і сміявся тільки всередині себе, так, як оте Довбушеве джерело під Ґаджиною гуде, булькоче і сміється у скелях.

Ламали кайдани, розрізали пута, розкували одного за другим. А ті, що були вже наполовину розковані, допомагали іншим. Усі цілувалися, обнімалися і плакали. Нарешті знайшли Чупрея у якійсь темній дірі, прикутого до стіни стількома важезними ланцюгами, що важко було їх підняти. Розшукали й Клима, закривавленого і зраненого. Тим часом інші вже вийшли пильнувати сплячих стражників, аби якийсь не прокинувся і не здійняв тривоги. Усі снували тихо, мов духи. І лише Грицьо Баган, хоч нібито вдень переважно випльовував горілку, викрикував часом надто голосно, погрожував мандаторамта посіпакам мстиво, а їхнім матерям непристойно. Ймовірно, якась крапелька таки протекла попри той ошпарений язик. Такий увійшов у нього юнацький дух. Як опришок, то опришок, псяча ваша віра! Видно, що все ж опришок. Дмитро обіцяв йому все що завгодно, лиш би він не робив галасу. Але це були непотрібні побоювання. Бо Грицьо старанно виконав накази кума. Ще ніколи в житті посіпаки не спали так міцно й солодко, як нині. Вже настала ніч, коли Василюкові розкували та звільнили всіх людей, які були в катівні. А потім гуртом, але тихо, пішли до вартівні забирати свою зброю та свій одяг, які були там поскладані. Шепіт в’язався з шепотом, розгойдувався, піднімався шум, вигравав. Як повідь Черемошу, що тихцем уночі напливе з далеких гір високим валом і несподівано накриє сплячих. Ключники все ще спали. Вирішили їх нарешті розбудити. Досить уже відпочили. Однак це було нелегко. Сам Чупрей узявся до роботи. Тряс кожним з усієї сили, і лиш тоді, коли той чи інший відкривав одне око і бачив над собою озброєного велетня Чупрея, вони вмить тверезіли, неначе весь спирт раптово випаровувався. Як Чупрей підкинув тапчан, на якому спочивав наглядач, то той відразу, як мала дитина, побожно благав навколішки про життя. Василюкові товариші нікому не робили ніякої кривди. Нікого не штурхали, не відігравалися. Тільки казали всім бути тихо, швидко збиратися та йти з ними. Тієї ночі спорожніла вся катівня. На світанку були вже на горі, на Сокільськім, над прірвою. І там повклякали й молилися до сонця, промовляючи стару молитву Василюкового роду. Тільки Куділь, за наказом Дмитра, помчав наперед, на Голови, а разом з ним Грицьо, аби попрощатися з родиною, з Біланею, з корівками і телятками.