– Говори тихо! Бо я розгніваюся і на тебе, і на твою худобу, я і все моє товариство. Вибирай, кого маєш боятися: здохлого мандатора чи мене – мольфара Дмитра, що сонечкового роду вогняного! І славного Чупрея! І твого сусіда, старого Клима, що не один двір, не одне ґаздівство – не таке, як твоє, – з димом пустив. Іди вже, все до словечка виконай. А ні, то за хвильку ціле товариство закричить, що ти наш спільник. І за годинку будеш при протоколі сидіти на залізних гвіздках разом із твоїми свідками. До того ж післязавтра – хто знає, може, навіть завтра – з’являться тут муравлиськом погані сироїди. Корови й телята твої миттю зжеруть, одне за другим; хату тобі рознесуть і роздзьобають, а ти будеш сидіти високо на деревах. Такий-от ґазда, що на галуззі має садибу, з вивірками та совами у побратимстві.

– І хто ж вас захистить, якщо юнацтва не стане?

– Тому пам’ятай: меду з міцним спиртом цілу бербеницю! І безперестанку дуже дякуй тому псові наглядачеві!

Онімів Грицьо. Ще вчора посіпаки щедро частували його гарапником і києм. Без нагани. А тут рідний кум, такий ласкавий і щедрий чоловік, сам Дмитро, тепер, немов по голові, щедріше обдарував його не одним кілком від вориння, а тридев’ятьма 27 нараз.

– Гнобить вона його, видно, розпусна бісиця, ссе сироту, як павук його обплітає, – оце і все, що Грицьо зрозумів.

Врешті вирішив: нема чого, з опришками треба жити добре. Тут жартів нема. Що тут можна знати. Як тут ґаздувати? Там ті протоколи панські, тут опришки, а там трохи далі знов ті сироїди чортячі. Так чи інакше, треба буде кума свого врятувати. Той пан мандатор – то взагалі не кум і поганої віри. Так що треба буде зробити, як каже ватажко.

Невдовзі по тому заскреготали ключі в замку Грицевого катуша. Скреготали ті ключі заіржавілі, скреготали довго, радісно. Тоді Дмитрик іще раз шепнув: «Велика бербениця, як півміха». Врешті відчинилися двері й увійшов із шумом наглядач, голосно сказав:

– Ну, йди вже нарешті, Грицю, на волю. Ми майже забули про тебе. Ой, так, бо сьогодні нашого мандатора смертю вразило. Не дочекався бідолаха повішання цих збуїв.

Світло сонячного дня засліпило Грицеві очі, а ця звістка засліпила його радістю. Виходячи з темряви на світло, хотів крикнути:

«Най тепер гнівається мандатор! Най собі правнуків своїх вішає там, у Архиюди! Визволю я вас, Дмитрику, піду з вами, хоч би проти сироїдів».

Але вголос тільки сказав:

– Твоя воля, святе сонечко!

Зробив усе так, як йому наказали. Пішов до міста, узяв собі у вірменського купця пару золотих, сказав йому, що може йти брати биків чи волів, а чи навіть корову, яку захоче. Повернувся до вартівні з запасами. Солодко промовляв до наглядача, з повагою і сміливо: