– Андрійку, прокинься, Андрило! Весна вже йде, трембіти грають, перегукуються зозулі, розвиваються бучки, червоніють шишки. Вийди на буковинку, послухай, чи не звучить Куділева флояра? Чи не озветься юнацька, гукова пісня.
Андрійко не відповідає, кудись подів люльку, навіть вона його не розраджує. Тримає безвладно руки на колінах, очі згасли, тільки лисина дуже сяє.
Відколи Андрійко замовк, нема вже кому розповідати і баяти про давнину, весь час щось інше згадуючи або додаючи від себе. Закінчилася історія свободи. Кінець ватажкам, юнакам, навіть їхнім співакам кінець.
Уже й Дмитрів рід вимер на Головах. На їхньому місці, на старому подвір’ї Василюків, сидять прибрані годованці з чужої кості, чужої крові, хоч їх і далі звуть Василюками. Тільки десь далеко на світі є, здається, поважні панські роди, що походять від Дмитра.
Тож нема кому пам’ятати про ватажка Дмитра, і нема для чого. По цілих горах люди співають пісні й коломийки, що їх він склав, а мало хто про нього знає. Бо кажуть: «Чи не все одно, хто склав пісню? Добре, що пісня є». І мудро кажуть. Добре, що пісня є.