І більше ніхто нічого не чув про юнаків.

Через тридцять років, коли змінилися часи, повернувся Баган до хати. Діти, яких залишив у колисці або на печі, вже давно оженилися, застав у хаті ставних онуків. Сивоволосий, згорблений, але міцний ходив буковинками, згадував. Оповідав онукам про юнаків, про Василюка – без ліку, – хоча постійно остерігали його сусіди, хоча страшили пушкарями та жандармами. Дехто казав, що то Василюк запхав Гриця у цілу ту біду, яка тривала тридцять років, а Багановій на думку не спало винуватити Дмитра. Багато пережив Баган, бродив світами, не одну людину позбавив життя. Серце загартував, як опришок. І все ж йому набігали сльози, коли входив до Василюкової буковинки. Ховався в дуплі, співав сам собі розбитим старечим голосом:

Через нього всі ті вісті дійшли до наших часів.

* * *

Про кінець Дмитрового життя Андрійко оповідав неясно, скупо:

– Там над морем, на скелі, у монастирі захворів Дмитрик у молодому ще віці. Серце його заболіло, і помер. Не було жалоби ані плачу, родичі вже померли, а люди на Головах дізналися про це пізніше. Тільки пісня сюди залетіла.

Ось як закінчив свою розповідь той чудесний Андрійко:

– Коли помер Дмитрик, душа його була така легка, що летіла просто з турецького краю сюди, до Синиць, до небесної хвіртки. Звідти – а як, не ваша то справа! Дитятко Боже на ручках, що їх уночі побачив би на небі, як світять зоряно, забрало його до неба, до зірок. Але там високо, при тій брамі, на небесних сходах не погодились обидва строгі старці, Петро, Павло, аби Дмитрик відразу ввійшов до дворів небесних. Бо ж сам виліпив ляльку, сам зібрав на мандатора сонячні стріли. І навіть якщо мандатор заслужив на те, аби пси його розірвали і птахи роздзьобали, не може така душа, яка у собі смерть плекає, яка так застосовує чари та сонячну силу, бути в небесному палаці. Не може мандрувати собі з церкви до церкви сяючої, із зірки на зірку, як небесний подорожанин, зі скрипкою і золотими цимбалами. За тих гицелів, убитих на Буковці, святі не погнівалися. Тільки за того скаженого пса. Нехай за це просиджує собі Дмитро на небесних сходах. Нехай чекає, поки туди прилетить Куділь із флоярою. Наразі буде йому досить. Погодилося з цим Дитятко. І сам Дмитро це визнав. Зовсім не вважав це образою для своєї честі, щоби побути й почекати на небесних сходах.

Бо чи ж ви гадаєте, ґазди хрещені, що такі сходи небесні то так нічого собі? Так, якби у дворі в Криворівні чи у Станіславові мерз там на сходах чи на ґанку, чекаючи, заки панство з ласки вийде? Ні! То велика краса, велика таємниця.