Унизу над блискучою підлогою блищала велика Андрійкова лисина, оточена довгим волоссям, яке виділялося на яскравій червені сердака і якось занадто розкуйовдилося. А на папському підвищенні височіла суха різьблена голова старця з довгим носом і волоссям білим, як молоко. Розчулений Андрійко, роздивляючись зблизька цю гарну голову, милуючись її виглядом, звернувся просто до папи. Загудів полонинським голосом: «Дідочку любий! Панотчику святий! Знаєш людську мову чи ні? Бо якби ти знав, сердешний, то я б тобі зараз розповів. Дива, та ще й найпотаємніші. Аж розпирає мене, братчику, наговоритися з тобою. Може, про загадки, які світ перевернуть? А може, про небесні сходи? Для кого я це беріг?»

Відповіді не було, тиша гасила Андрійка. Додав іще гаснучим голосом:

– Видно, не знаєш, бідолашний, мови християнської…

Двоє священиків легенько тягнули його ззаду за кожух, та Андрійко все ж уточнив:

– Але ти й так вартісна людина. Не якийсь там піп, а святий Отець.

Папа тим часом закінчив благословення. Аудієнція закінчилася.

Оце стільки наговорився Андрійко зі святим Отцем. А хотів же його якось просити, аби наказав цісареві повернути давню свободу, не новомодну. Хотів його застерегти, принаймні дати йому знак, щоби берігся всього попівського роду, бо… Але як це зробити? Отець-секретар тримав його за кожух, а всі вже повставали, і їх знову забрали, повели озброєні вартові – блискучі, ангельські – ґанками, сходами, коридорами, садами.

Більше його не бачив.

Та все одно втішився, бо таки непогано жилося в тій Італії. Світ, повний краси, церкви, каплиці, образи, пам’ятники, мости, а ще вино. Усе так, як у нас розповідають у казках. Старий Андрійко часом тихенько собі думав: «Мають щастя, отак воно є, один народ має щастя на світі, а інший? Гей, бідні наші юнаки!»

А коли восени Андрійко повернувся в гори, щось із ним сталося. Хто його може зрозуміти, чому він так зажурився. Одні кажуть, що це просто старість, бо й найліпше джерело з часом замулюється або висихає. А інші говорять: «Ні! Ото забанував, затужив так за тією Італією, аж його скрутило. Нарешті знайшов свій свого. Покуштував там побратимства, якого йому було треба. А тепер що? Що йому за життя без Папи римського? З ким порозуміється? Приїхав нібито до хати, до свого краю, до своїх. А що то за свої? Котрий свій? Пусто на луках, глухо в полонинах, юнаків нема, співання нема. Навіть вина нема. Пустий світ, а він у ньому сирота».

Так чи інакше, Андрійко відтоді замовк. Сидить собі на призьбі, дивиться непорушно в далечінь. Сусіди хочуть його розворушити, кажуть йому: