Нарешті пішли на аудієнцію, через брами, сходи, криті коридори, через темні ґанки, через сито пишних військових загонів, які так виблискували, що аж сліпило. Проводили їх озброєні варти, чудесні, як ангельськістражі. У побожному мовчанні, без жодного слова крокували ґазди. Андрійко, не цілком упевнений, що якоїсь миті вони не опиняться на тім світі, волів мовчати, бо якщо у таку мить сказати якесь таке слово… Зайшли до зали аудієнцій. Підлога блищала, була така гладенька, що дехто послизнувся і мало не впав. Удалині сидів на троні засушений старець, що мав гарну голову правильної форми. Благословив їх витонченими руками, сидів і дивився – хто його знає куди…

Після закінчення різних церемоній митрополит відрекомендував своїх овечок. Щось говорив про кожного латинською мовою і злегка посміхався. Папа підняв погляд від землі і подивився на них саме так, як досконалий ватаг на наймолодших ягняток. Ґазди повклякали, а святий Отець уже досить надивився і почав промовляти. Андрійко майже сів на підлогу, відкрив рот, слухаючи, ніби мав п’ять років, і, ловлячи слова, плямкав губами, як молодий пес, що ловить мухи, а вони всі від нього втікають. Потім намагався зрозуміти очима. Сяючим блаженним поглядом дивився на святого Отця. Намагався усвідомити, що оцей старець живе тут із незапам’ятних часів і постійно пильнує вхід до неба. Що у цій гарній, хоч і старій голові  – усі знання про небо, а в цих старечих руках – ключі від царства небесного. Пустить або не пустить, як захоче. Андрійко підхопився, вражений цією думкою: а якщо не пустить? «Нагадай йому, нагадай про небесні сходи, запитай, що зробив з юнаками і з Дмитром». Але заспокоївся. Намагався зрозуміти просто вухами. Говорить, але як? Андрійко знав різні віри і знав, що кожна має свою мову, турецька турецьку, лютеранська лютеранську, а жидівська жидівську. Це так має бути, це мудро зроблено. А в нас? «Оного часу рече Ісус…». А як рече? Виразно нашою мовою, а не іншою. І дивіться, люди: оце наш святий Отець  – чи може не знати християнської мови? Жаль заливав його по горло, по вуха, неначе він тоне, а пліт в останню мить утікає від нього. Віддаляється Папа, віддаляється… Але Андрійко рятувався, як міг, утішав себе: «Ах, який благородний дідок, неможливо надивитися, розмовлятиму з ним до ранку, бо з ким, як не з ним».

Тим часом папа закінчив промову. Андрійком знову шарпнуло. «Скажи, запитай, коли ж, як не тепер?» – раптом щось йому зашепотіло. Чи ж не чорт? Та хіба чорт міг би прорватися крізь ці святі стражі? Усі сторопіли, коли Андрійко зірвався з місця і вмить опинився біля колін святого Отця.