Униз до найвищих гір спускаються ті величезні сходи-сади. Ідеш так весь час серед сніжного пуху, бродиш в іскристому пухові. Сонце там постійно світить, ночі нема. Дерева, кущі та кущики позагорталися в той пухнастий сніг, купаються в ньому. Але то не сніг, то квіти, що опадають із небесних дворів, летять із синього неба і грають усі разом, наче скляні дзвіночки. Коли зайдеш у такий лісок, нічого не видно крізь пух та сніжні намітки дерев. Ті сходи не стрімкі, борони Боже! Кожна сходинка – то ґанок із білого сяючого каменя, такий широкий, що майже не видно кінця. І серед садів, серед того снігу – тисячі пташок: червоних, синіх та срібних. Метушаться, цвіркочуть або радяться, розмовляють щасливо. Гей, і пустують, бавляться, набуваються, скільки можуть.

Сидить собі там Дмитрик. Серед квітів має ложе, ходить тими просторими ґанками, садами, огорнутими квітом, скільки хоче, як колись по Льодовій Бабі.

Полюбив Дмитрик ті сходи небесні. Поглядає вниз на Рахманську країну. І в далечінь – на рідну зелену Верховину.

То велика краса, велика таємниця.

Навіть я не міг би цього знати сам зі себе, хоч я такий мудрий, як бачите.

– Але ж я ще нічого не сказав, – швидко й різко додав Андрійко, уважно і недовірливо оглядаючи кожного слухача. – Я не балакун якийсь. Знаю, що кожне слово для іншого вуха призначене. Досить вам уже буде!

Закінчена історія свободи. Кінець опришкам. Кінець!

Кінець Андрійка

Кінець Андрійка

Хоч би хто, не знати який премудрий, мусить визнати.

І визнають: га, який би не був Андрійко – але є. Маловір направо й наліво, а брехун такий, що десять докторів і десять священиків разом не вигадають того, що він один. З яким-небудь дурнем надто ґречний, а потім плюне на найближчого. І найліпшого вколе, як будяк, висміє. Горлопан безтямний: де треба виказати шану, ставиться зухвало, а за останнього каліку й недоумка з кулаками накинеться і буде захищати. Одначе саме завдяки йому дійшли до нас усі ці вісті й оповіді про лісових людей, про чари чорні, білі, строкаті й зелені, про такі вигадливі премудрості, що тієї премудрості й не захочеш. Про таке кохання, що призначене з неба, а під землею тримається. Треба визнати. Усе це шеляга ламаного не варте, і де ж такий дурний знайдеться, щоб заплатив, але ніхто його за це переслідувати не буде. Хай за всі ті юнацькі рої роїться йому вдячність.

Отака вдячність. Та Андрійко на таке не дасть себе впіймати. Віддавна мріяв, що колись іще знайде вдячніших слухачів. Таких, що ловлять шепоти, таких, що за носом здогадуються, що з очей читають, що по вухах упізнають, що відразу зрозуміють і запам’ятають назавжди. Міг Довбуш розмовляти з самим королем і кохатися з князівною, міг Дмитрик Василюковий їздити до християнського цісаря, то може він… Але з ким? Як?