Аж тут з’явилася велика нагода.

Є ще у нас такі ґазди, що, хоч не є багачами і не заробляють бозна-скільки ні на вирубках чи на сплаві лісу, ні на якомусь підозрілому посередництві, але ще мають що покласти до рота і якось по-людськи вдягнутися. Такі їздять у світ з делегаціями. Мабуть, думають; «Може, принаймні з цього щось вийде?» До кого вже тільки не їздили!

Ми вже згадували, як багато років тому групка гуцульських ґаздів на чолі зі славним Фокою Шумеєм та різьбярем Марком Мегедином поїхала під опікою львівського митрополита до Риму. У делегації до Папи римського, до самого святого Отця! Дехто каже, що там, а не деінде, є пуп землі. Також вважають і багато про це говорять, що дуже добре їхати туди помирати, бо ближче до неба. Невідомо, як воно насправді, але вони поїхали не для того. Поїхав із ними й Андрійко. Відразу собі нафантазував, відразу став говорити і хвалитися, як то він заїде власним конем перед папський двір, як колись пан ватажко Дмитро їздив до християнського цісаря. Це тому потім розповідали брехуни, що Андрійко поїхав до Папи конем через Чорногору, через скелі. Але де там! Вже у Станіславові його притягли до залізної колії й запакували, не питаючи, до такої хати з вікнами, що безперервно крутиться на колесах. Андрійко занепокоївся, правду кажучи, злякався, але не показував цього. Коли хтось став йому пояснювати, що це ніяка нечортяча витівка, він надувся, так ніби знав це здавна: «Го-го, та я на тих коліях знаюся не від нині».

Але під час подорожі він наче помолодів, якась надія грала в ньому, як дзвін. Інші ґазди дивувалися гідно і спокійно, а Андрійко щиро тішився, часом вигукував, мов якийсь хлопчик. У Відні був щасливий побачити цісарський Бурґ і з гордістю згадував, який то гоноровий був наш пан Головач, нищитель панів і вбивця біса, що волів мешкати в себе у скелях на Гутині, а не в самому Бурґуна запрошення цісаря. Як то милий його серцю Дмитрик говорив по-дружньому з цісарем, і той його слухав. У Венеції Фока показував йому місто, палаци й костели, що ніби виросли з моря. «Якось так, як у рахманському краї, тільки що там красніше, бо в горах», – пояснював Андрійко. Врешті у Римі молодий ксьондз, секретар митрополита, показав йому такі величезні церкви і такі страшні образи, що аж тепер Андрійко зрозумів те, про що сам так багато розповідав. Але що і як, то стосується Святого Отця. Тільки з ним можна про це говорити, а будь-хто нехай навіть не питає, і баста!

Андрійко мав поганий язик, часто лаяв панів, священиків також, висміював їх гострим словом, не за свою кривду, лиш за юнаків. Але тут у чужому краї відлетіли образи й жалі. Бо отці-монахи, у яких мешкала делегація, були такі гостинні, навіть лагідні до гостей, наче до дітей. За це Андрійко благословляв їх сердечно і запрошував усіх, щоби приїздили до нього всі разом у гості на Урочисько. А найбільше запрошував старенького брамника, який ледве волочив ноги, щоб поїхав разом із ним мандрувати полонинами, плаями. І постійно марив, як розговориться зі святим Отцем, як розповість йому все-все і про дещо розпитає.