Будинок по вулиці Хорива, № 4 стояв без капремонту ще з часу побудови – по всьому виходило, з 1899 року. Власники квартир очікували в черзі на нове житло щонайменше по парі десятиліть, за цей час нерідко встигаючи досягти повноліття, укласти шлюб, народити дітей, розлучитися і знов одружитися, а в особливих випадках навіть вийти на пенсію. Ясна річ, усі ці зміни в початковому сімейному розкладі гранично заплутували й перетасовували ситуацію з житловою чергою. Але що тут вдієш?! Як кажуть у подібних випадках французи: «C’est la vie»[77].

Сім’я Уханьських здогадалася приватизувати свої квадратні метри однією з перших на весь їхній будинок. І тут немовби за помахом чарівної палички, хтозна звідки вигулькнув будівельник-інвестор, який заходився інтенсивно відселяти жителів: когось на Троєщину, а кого і в Димер чи у Вишгород.

Валерці теж запропонували два варіанти нової квартири: спочатку поза міською межею Києва, а потім, як величезну «милість» інвестора – на задвірках Лісового масиву. Однак він відмовився від обох варіантів… Тоді й послідувала третя, а отже – остання пропозиція: тимчасова «відселенка» на Подолі, причому буквально через дорогу від теперішньої квартири! Четвертої пропозиції вже не передбачалося згідно із чинним законодавством: якби Валерка відмовився б і від цього варіанту, на Уханьських чекав би суд і виселення у примусовому порядку.

Отож він таки ризикнув погодитися на пропозицію інвестора, вирішивши наостанок потягнути час якомога довше – хоч і в межах дозволеного. І тепер, глибше занурившись у квартирне питання, несподівано для себе відкрив… перспективне джерело доходу! Взявши невеличкий кредит, буквально за безцінь придбав одну з «убитих» квартир (а за останні місяці він передивився безліч отаких «клопівників»), відремонтував її ударними темпами, після чого продав з непоганим наваром. Сьогодні зранку він з’явився на авіазаводі, протягом години замовив і оплатив у різних місцях Києва товари й помчав дивитися чергову «двійку» на Костянтинівській.

Квартирка мала непогане планування, отож Валерка кинувся до спонсора, щоб нарешті підписати документи на «відселенку» по вулиці Хорива, № 7 – через зручне місце розташування її було вирішено відремонтувати по-мінімуму і здавати під склад торгівцям з Житнього ринку, щоб жити на виручені за оренду гроші. Водночас сімейство Уханьських перебереться до щойно оглянутої «двійки», яку також треба привести до ладу…

Біля будинку на нього ледь не наїхала новенька срібляста тойота Land Cruiser. Оскільки при цьому Валерка грюкнув кулаком по капоту автівки, з неї миттєво вистрибнули двоє двометрових дуболомів, які професійно викрутили винуватцеві руки за спину і застигли в очікуванні подальших вказівок. Дверцята Тойоти відчинилися, і з надр просторого салону насамперед виринули мініатюрні, як для чоловіка, ноги в запаморочливих модельних ковбойських чобітках. А вже слідом з’явився і мініатюрний лисуватий блондин з жовтими, немов у пугача, очима, одягнений в модний костюм від Армані, білосніжну сорочку і шовкову краватку, підібрані в тон до костюма. Валерка спочатку обережно скосив очі у бік чоловічка, як раптом сіпнувся усім тілом і здивовано промимрив: