– Ляля?..
Мініатюрний власник дорогого костюма спочатку отетерів, потім несподівано дзвінко розреготався і наказав дуболомам:
– Відпустіть його, це мій приятель!
Охоронці слухняно відпустили Валерку, дбайливо обтрусивши й розрівнявши здиблений їхніми ж зусиллями піджак.
– Вітаю! – приязно продовжив Ляля, – Я так дивлюся, ти тут безцільно байдикуєш в робочий час. Ти, часом, не безробітний?..
– Ні, я тут у справах, – відповів Валерка ухильно, вирішивши поки що не конкретизувати, в яких саме справах перебуває на Подолі.
– Хе-хе!.. Бачу я наскрізь усі твої «справи», яким явно далеко до моїх…
Ляля кинув сповнений явної переваги погляд на свою шикарну автівку, потім запропонував:
– Послухай, а може, посидимо в якомусь затишному ресторанчику, поговоримо за життя?.. Звісно, коли ми до військового табору їхали тоді, після п’ятого курсу, то в поїзді того…
– А-а-а, пусте! – махнув рукою Валерка. – Що було – загуло.
– Оце правильно, схвалюю. То як, згоден?..
– Я тільки заскочу у два місця, тоді буду вільний, – він позирнув на годинник і додав стурбовано: – Однак треба поквапитися, бо часу обмаль.
– Це погано. Часу має бути стільки, скільки треба саме тобі, а не іншим, – повчально прорік Ляля і додав: – Сідай в авто, я тебе підкину.
Вони швиденько змоталися на експериментальний завод, розташований на Оленівській, а потім завернули на Оболонську, де Валерка передав документи одному з постачальників авіазаводу.
– Ну от, тепер я звільнився.
– Тоді вперед!..
Вони розташувалися на відкритій веранді затишного ресторанчика «Старе Запоріжжя» на вулиці Сагайдачного. Там не тільки була непогана кухня, а ще й подавали справжній, а не підробний «Ризький» бальзам. Поїли у своє задоволення, потім повільно, смакуючи легендарний латвійський напій, почали неквапливу розмову.
– Я так бачу, ти виглядаєш непогано, – мовив Ляля, критичним оком озираючи співрозмовника.
– Не скаржуся, – кивнув Валерка і додав: – Але ж і ти не бідуєш, Вікторе!.. До речі, чи можна одне особисте запитання?..
– Валяй, – милостиво дозволив Ляля, пригубивши бальзам.