– Мене завжди дивувало, що тебе всі Лялею кличуть. Чому раптом «Ляля», коли ти – Віктор Цимбалюк?..

– Так, я Віктор. А «Ляля» тому, що зростом не вийшов. Легше одразу назвати себе самого «Лялею», перш ніж хтось почне дражнитися «гномом» чи навіть «карликом».

Він помітно посумнішав:

– На мене навіть дівчата в інституті спочатку не дивилися. А до чого ж прикро було, що от хоча б твоїм приятелем Спартаком цікавилися, а на мене найменшої уваги не звертали! Він же підсліпуватий, огрядний, завжди одягнений немов шлепер – а на нього така дівчина запала, як та його Евка…

– То ти знав про неї ще в інституті?! – здивувався Валерка.

– Про неї не знав такий придурок, як Фомічов, не знали й інші. Але тільки не я!.. – процідив Ляля крізь зуби. – Зате зараз все змінилося. Я, так би мовити – Big Boss, грошей купа, тачка крута, весь одяг, від костюма до трусів – із самої Італії, телиці натовпами бігають за мною, а мені!..

Його очі сяйнули несподівано потужною люттю.

– Зараз мені все це фіолетово. Тоді треба було, тоді, а не зараз! Як повітря я чекав, щоб на мене звернула увагу навіть найжалюгідніша, найбільш відстійна!.. Я б для неї став зразковим турботливим чоловіком, сидів би тихесенько в якомусь НДІ, у відпустку ми б до Криму «дикунами» моталися, а не як зараз – на Тенеріфе або на Мальдіви. А тепер усі навколо мене крутяться, всім від мене щось та й потрібно. Щодня лягаю сам і засинаю в холодному ліжку…

Щойно Валерка зібрався запропонувати ввічливу допомогу, як Ляля здригнувся, подивився на напівпорожній келишок з бальзамом, різко відсунув його й мовив, криво посміхнувшись:

– Ні-ні, ти не подумай чогось там… У мене вже четверта дружина. Дітей, щоправда, й досі нема… Кожна наступна Барбі прекрасніша від попередньої. Прекрасніша й жадібніша також. А-а-а, всі вони одним миром мазані!..

– І як же ти до такого життя докотився? – поцікавився Валерка тепер уже з неприхованою іронією.

– Та так… Розумієш, напевно, просто не пощастило. На останньому курсі інституту запав я на одну дівчину – на Алку Дейнегу. Не красуня була, однак все ж доволі симпатична. Жила в гуртожитку. Я вирішив до неї позалицятися: квіточки там, шоколадки в хід пішли, навіть обручку виглядати в ювелірці почав. Ми тоді вже дипломи писали. Алка сама робила всі експерименти, навіть зразки сама шліфувала! Мене від себе не відганяла, проте в душу не пускала. Я ходив тоді, немов окрилений дурень. А потім…

Він перевів подих, перш ніж продовжити:

– Лабораторія у нас біля першого корпусу була. «Ливарка» так звана, якщо знаєш. Алка сиділа біля муфельної пічки, коли раптом щось там тріснуло, і розпечений метал побіг по підлозі! Уявляєш?! Щоправда, металу витекло надто мало, отож ніхто не постраждав. Але коли я дізнався, то все кинув і прибіг до «ливарки». І-і-і… вгадай, що я там побачив?!