– Якщо чесно… Так, вважаю.

– Ну що ж, до останнього часу і я так вважав. Але буквально на минулому тижні я у справах заходив додому до Лариси Скорик…

– До кого?..

– До Лариси Скорик. Є така архітекторка, я одну мистецьку статтю готую, знов-таки для журналу «ПіК», треба було дещо уточнити… Ну от, виявляється, пані Лариси вдома не було. Але знаєш, хто мені двері відчинив?

– І хто ж?

– Леся Гонгадзе.

– Хто-хто?! Невже?..

– Саме так, мати того самого Георгія Гонгадзе. Виявляється, вона приїхала до Києва у справах і зупинилася у Лариси Павлівни. А Гонгадзе, між іншим, мене трохи працювати вчив. Пам’ятаєш, я розповідав?

– Так-так, нібито.

– Ну от, пані Леся мені відчинила й повідомила, що пані Лариса відсутня. Я сказав, що почекаю. І вона мене впустила до квартири. Потім ми пішли на кухню, пані Леся зварила мені каву по-львівськи, потім ще одну порцію… Ми просиділи на кухні цілу годину, я розповідав, як познайомився з Геор…

Раптом Спартак немовби поперхнувся словами, незграбно кахикнув, надовго замовк. Василь терпляче чекав, і він заговорив. Точніше, захрипів:

– Її погляд. Це суцільний біль!.. Душевний біль матері, сина якої викрали, вбили й голову йому відрізали. І я просидів під цим її поглядом… Провів цілу годину. І за цю годину зрозумів: я нізащо не хочу, щоб у моєї матусі чи у моєї… дівчини був такий самий божевільний погляд. Але я вперше… вперше з п’ятирічного віку зрозумів також, що таки справді боюся… Боюся однієї речі: що Георгій… що Гія зустріне мене у потойбіччі колись… коли прийде мій час… І тоді скаже: «Ну що ж ти, хлопче, підкачав?! Хіба я того тебе вчив?! Ні, не того! Не того». Й кивне своєю головою, яку в потойбіччі, поза сумнівом, матиме на плечах. От чого я точно боюся, зрозуміло?.. А всякі там Пташнікови… всі міністри – хоч Єрмаков, хоч Сташковський… всякі чинуші… Усі вони не варті страху, навіть взяті разом.

Василь хотів спитати іще про щось, однак Спартакові явно розхотілося говорити. Отож розпрощавшись, вони розбіглися кожен у своїх справах.

Львів, вечір 27 липня 2002 року

Львів, вечір 27 липня 2002 року

Міцно стиснувши кулаки, сусіда сичав крізь зуби:

– От скажіть мені, Рафаелю Шаєвичу… От як таке можливо? Як таке можливо, най би їх усіх трафив шляк?!

– Та звідки ж мені знати, – розгублено відповідав він.

– Ні-і-і!.. Ні-і-і, Рафаелю Шаєвичу, не ухиляйтеся від відповіді! От ви – старий розумний єврей… От ви хоч колись, хоч би раз у житті бачили бодай одного-єдиного єврея-дурня?!

– Та звісно, бачив! Ще й скільки…