Й ось учора, напередодні роковин аварії на ЧАЕС, проблемна стаття про Дніпровський гідрокаскад вийшла друком. А вже сьогодні під час депутатської «розминки» Сергій Олександрович Москвін (фракція ПЗУ) вибухнув з парламентської трибуни гнівними філіппіками на адресу компанії «ДніпроГідроЕнерго» та Дніпровського гідрокаскаду загалом і кожної з його гідростанцій зокрема. Причому добру половину промови депутата складали прямі цитати з журналу «ПіК».

– Стривай, стривай… То що, все це звучало з парламентської трибуни?!

Василь не вірив власним вухам.

– Звучало, так. Потім я перестрів Москвіна в кулуарах, домовився про нашу зустріч. Зателефонував тобі… От, власне, і все.

– Та-а-ак… – Василь помовчав і спитав перше, що спало на думку: – А чи можна залишити цей журнал собі?

– Звісно, можна! – посміхнувся Спартак. – Я для тебе його спеціально прихопив. А ще я неодмінно надішлю примірник Пташнікову. Із супровідним листом у тому ж стилі: пацан сказав – пацан зробив! Нехай знає, що спроби принизити мене завершуються погано. Не для мене – для принижувача.

– Отже, якби гендиректор не попер на тебе в присутності колег…

– Ні, чому ж, – знизав плечима Спартак. – Статтю про небезпеку гідрокаскаду я б все одно написав. От тільки не таку «перчену», а значно спокійнішу. І не в «ПіК», а для іншого часопису.

– А тепер?..

– А тепер за справу взялася Партія зелених України. Якщо вони хочуть пройти до парламенту наступного скликання, мусять продемонструвати, що дбають про екологічну та іншу безпеку громадян. Це означає, що на «ДніпроГідроЕнерго» чекає низка перевірок, які попсують нерви Пташнікову. Що ж, надалі він навчиться ставитись із належною повагою навіть до галузевої преси. Якщо хам розперезався – його треба провчити, не зважаючи на вік, посаду, професіоналізм та інші заслуги.

– А як на це подивиться твій головний редактор?

– Берідзе?.. Я йому вже зателефонував і повідомив, що обіцянку виконав.

– А він?..

– А що він вдіє?! Якщо хоче, щоб я не стрінґував на інші видання – нехай платить мені більше. А так… Мені та моїй сім’ї жити треба нормально. Отож нехай потерпить, якщо не може заплатити.

– І все ж таки, Спартаку… – Василь зробив невеличку паузу, перш ніж спитати: – Ти все ж як – не боїшся?..

– Чи боюсь я?..

Він посміхнувся, цього разу – сумовито.

– Колись я розповідав, як у п’ятирічному віці вбив власний Страх.

– А-а-а… Ну це, знаєш…

– Вважаєш, це небиличка?