– Ви це пам’ятаєте?! – зрадів директор.
– Авжеж пам’ятаю…
– Наш Спартак Андрійович – він письменник-фантаст… у позаробочий час, – про всяк випадок додав Берідзе.
– Ну, то це чудово, просто чудово! Запевняю вас: до нашої Канівської Духовної Республіки косміст Бердник входить неодмінно! Як і Великий Кобзар. Як і ви, Спартаку Андрійовичу. Як і скромний директор Канівської ГЕС Синенко…
– Невже й ви теж?! – розсміявся «головастик».
– І я, і ви… Всі-всі видатні люди – це наші громадяни! А ще туди входять наш древній Успенский собор, клуб-музей ветеранів війни і праці, історичний музей, музей народного декоративного мистецтва, унікальна бібліотека-музей письменника Аркадiя Гайдара, який ви сьогодні відвідували, і його директор Василь Панасович Береза… Все це вона, республіка наша. Та й загалом знаєте, з чого й коли КДР почалася?!
Журналісти мовчали, отож витримавши театральну паузу, Іван Васильович почав:
– Було це у сиву давнину… Пливли колись від самого моря вверх по Дніпру два човни, на яких подорожували двоє вождів зі своїми людьми – князь Каній і князь Кий. Отож якось пристали човни їхні до берега, люди зійшли на тверду землю, і Каній озирнувся довкола. Бачить: райська місцина!.. Тоді він і каже до молодшого князя: «Чуєш, Кию? Ти пливи собі далі, а я тут лишуся». Послухався молодший Кий старшого, поплив далі по Дніпру, а там, де причалив згодом, – заснував місто Київ. А старший князь лишився там, де лишився, й заснував наше місто Канів. От де треба шукати витоки нашої Канівської Духовної Республіки!
Всі дружно засміялися, потім продовжили бесіду в тому самому тоні.
Комітети і комісії Верховної Ради України, вул. Шовковична, № 2, Київ, 26 квітня 2002 року
Комітети і комісії Верховної Ради України, вул. Шовковична, № 2, Київ, 26 квітня 2002 року
Чесно кажучи, Василь ніколи не покладав жодних надій на їхнє знайомство. Більш того, потайки він побоювався, що цього хлопця до нього підіслали теперішні «чекісти» з СБУ. Справді, тут все прекрасно стикувалося: адже вони познайомилися торік у Спілці письменників – і мабуть, зовсім недарма цей патріот… як там його?! Ах, так – Немир Дричак з журналу «Вічний Київ»!.. Отож Василь почав підозрювати, що полум’яний патріот України пан Дричак зовсім недарма наголошував на підозрілому етнічному походженні цього хлопчика-письменника. Ач, примазався!..
Тим паче Сивак залишив йому візитівку, й вони згодом зустрілися. Причому не десь там в піцерії або в кафешці, а в Мінпаливенерго – у тому самому відомстві, позитивна діяльність якого заперечувалася доповіддю Василя Кредо. І що з того вийшло?! Та нічого путящого… Спартак водив свого нового знайомого до якихось чиновників середньої руки. Чиновники ці з кислим виразом на обличчях вислуховували візитерів і спокійно, байдужими голосами відповідали: «Ваші сумніви, пане Кредо, ми почули. Однак повірте, побоювання даремні, ситуація на всьому Дніпровському гідрокаскаді під контролем. А вам, пане Сивак, варто повернутися до виконання своїх обов’язків у межах прес-служби, а не відривати нас від роботи з абсолютно надуманих приводів». Ото й усі результати…