– Ти кого до мене привів?! Що це за збіговисько жебраків, я тебе запитую?! Йолопи царя небесного, це ж треба! Передплату їм забезпеч… Ач які, знайшли дурня! Я ж думав, ти й досі в міністерстві працюєш, а ти, виявляється, переметнувся до цієї голоти задрипаної, до цих нахабних здирників… Та ти, мабуть, з глузду з’їхав, чи що…

Спартак зізнався, що вислуховував усе це мовчки, відверто не знаючи, як повестися у такій неоднозначній ситуації. Найгіршим було те, що всі присутні колеги також поглядали на нього з певною зневагою: адже по всьому виходило, що він погано підготував зустріч у «ДніпроГідроЕнерго»… не пояснив належним чином… і таке інше.

Але саме в цей момент Пташніков зробив те, чого робити аж ніяк не мусив, – підхопивши зі столу свіже число журналу «Політика і культура» та розмахуючи ним у повітрі, загорлав на Спартака з подвоєною енергією:

– Ось, поглянь сюди! Це всеукраїнський журнал «ПіК», бачиш?! Вони не вимагають передплати, ні! Вони просто надіслали мені свіжий номер – мовляв, ось тобі, Геннадію Автономичу, тримай, читай! Ми тебе поважаємо – ми тобі наш журнальчик надсилаємо! Бери, читай!.. Ось якби ти до мене журнал «ПіК» привів, я б тобі подякував. А цей жебрацький «Рупор Донбасу»… Кому він треба?!

Тоді Спартак, зробивши над собою могутнє зусилля, проскреготав тихо, але якомога загрозливішим тоном:

– Отже, Геннадію Автономовичу, ви хочете мати публікацію про Дніпровський гідрокаскад в журналі «ПіК»?..

У кабінеті гендиректора вмить повисла гробова тиша. Всі розгубилися, не знаючи, як реагувати на запитання власкора. Тоді він завершив тим самим загрозливим скреготливим тоном:

– Ну що ж, ви матимете таку публікацію. Гаразд.

Знов довго помовчали, потім делегація «Рупору Донбасу» коротко розпрощалася й полишила кабінет Пташнікова. Далі весь день до вечора зі столичним власкором майже ніхто не розмовляв, хоча дивились на нього з явною пересторогою. Ну, і під час спільного обіду та вечері йому накладали найбільші порції страв. І лише перед сном головний редактор спитав тихо:

– Спартаку Андрійовичу, я ж сподіваюся, що про «ПіК» ти несерйозно?..

– Ревазе Нугзаровичу… Пацан сказав – пацан мусить зробити, – відповів на те він. – Ніхто не має права принижувати мене, тим паче в присутності колег-журналістів. А Пташніков цей… Нехай на дружину вдома горлає. А зі мною такі номери безкарно не проходять. Я вже не хлопчик і знайду, як відповісти асиметрично.

Берідзе спробував доводити щось своє, однак власкор вислуховувати начальника не став. Повернувшись до Києва, не тільки засів за поточні статті для «Рупора Донбасу», але й почав працювати над вкрай гострим матеріалом «Що ГЕС дніпровські нам готують?..», призначеним спеціально для «Політики і культури». Насправді він вже цілий рік доволі успішно стрінґував на «ПіК», де публікували майже всі запропоновані ним статті, відхиливши буквально одну чи дві.